Боснійський та хорватський письменник Мілєнко Єрґович – один з найвідоміших сучасних авторів Балкан. У новій книжці «Батько» Єрґович розповідає про себе, свою родину, країну, якої більше не існує, та про довгу дорогу від образи до прощення. Ця мала історія часу, розпочата наступного після смерті батька письменника дня, розповідає про національні й приватні зради, про особисті конфлікти, що розгортаються на тлі війни на Балканах, про близькість і стіну між сином і батьком, про вибачення і те, що вибачити неможливо, про вмирання від мук і страху.
Українською книжку переклав Андрій Любка, а видало «Видавництво 21». «Куфер» публікує уривок з роману.
ХХVI
Друга неприємна подія стосувалася бабусі.
Моя бабуся, яку я називаю ноною, мамина мама Олґа Рейц, у дівоцтві Стублер, неймовірно бридилася, коли мова йшла про їжу чи питво. Боялася, щоб вона сама чи хтось із її близьких, а передусім я, бо мене любила більше за обох своїх живих дітей, через зіпсовану їжу чи невимиту склянку не підчепили якусь важку й невиліковну хворобу.
В інших справах не була аж такою чистоплюйкою, але зі шлунком була вельми обережною.
Нона ще з якихось поганих часів у її житті була запеклою атеїсткою, антинаціоналісткою ж була завжди. Я би про це не згадував, якби не трапилося щось, після чого вона миттєво прикусила собі язика, а потім, щоправда, надаремно, сто разів намагалася пояснити: мені було дев’ять років, батько незадовго до того отримав права і купив рено, хотів мене забрати із собою в один зі своїх романійських лікарських візитів.
Вона, яка йому багато чого в житті не вибачила і якій не давав спокою його слабкий характер, суворо сказала батькові, перш ніж передати мене в його руки:
– Дивися, щоб не з’їв чогось у сербів!
Він збентежено глянув на неї, моя завжди легка на крик мама заверещала – мамо, думай, що говориш біля дитини! – батько схопив мене й потягнув геть, намагаючись, ніби я, скажімо, недорозвинене трирічне маля, зайняти мою увагу чимось іншим, щоб якомога швидше я забув той дивний вибрик.
Зрозуміло, що я не лише його не забув, але він у мені відтиснувся як ще один знак ідентичності, може, й не такий важливий, але впізнаваний упродовж усіх цих років.
І, ясна річ, знову ні про що я не питав.
Вона ж невдовзі, думаючи, що я не зрозумію приводу, одного вечора перед телевізором почала розповідати про те, які мусульмани, навіть коли вони найбідніші, дуже чисті й порядні, оскільки їхня релігія каже їм часто митися і завжди перебувати близько до води. Тому, говорила вона, а я ні про що не питав, у мусульман можна й із підлоги їсти. Сербів і хорватів їхня релігія не вчила гігієні, тож вони не чисті, і в них не треба їсти, якщо людина добре їх не знає. А потім перераховувала якихось наших родичів-робітників, у яких їй і каву гидко пригубити, не кажучи вже про щось більше.
Так виправдовувалася за одне ексцентричне, сучасною мовою кажучи – політично некоректне речення, яким, думалося, затруїла мою ідеологічно і під кожним іншим кутом невинну дитячу душу.
Батько, аби згладити все, того дня приставав на кожний почастунок, змушуючи мене, щоб у всіх я їв і пив, як у сербських, так і в мусульманських хатах, щоб я затямив, що всі люди однакові й усі однаково чисті.
Не знаю, чи в такий спосіб ще виховують дітей, і в країнах розшарпаної Юґославії, і ширше. Внаслідок різноманітних родинних, ідеологічних, та й просто життєвих припущень мої розлучені батьки, як і моя нона, були впевнені, що у вихованні дитини ледь чи існує щось важливіше за потребу навчити, що всі люди однакові й ніхто не є кращим чи розумнішим, бо належить до тієї чи іншої нації. Крім цього, здається мені, їм ще було важливо хіба те, що я не став злодієм. Усе інше було можливим і дозволеним.
Вони були інфіковані красивою комуністичною вірою, чи просто щось інше змушувало їх боятися зневаги до інших? Правдоподібніше, що друге.
XXVII
Існувала й ментальна різниця між романійськими мусульманами і сербами.
Крім того, що перших було менше – дитиною я якось і не зауважував, що вони чистіші за інших, – свою вдячність лікареві вони виявляли в тихший спосіб і у власних чотирьох стінах.
Причому треба знати, що у той час майже всі товариства були змішаними: у кафе, поліклініці, автобусі чи автобусній зупинці, в тих місцях, де батька впізнавали. Також і те, що деякі мусульмани поводилися зовсім як серби, а деякі серби були вилиті мусульмани. Так воно вже є у змішаних середовищах, або принаймні так було, бо сьогодні в Боснії майже немає змішаних середовищ, тих, в яких напевно не знаєш, хто є більшістю, а хто меншістю. Змішаним є лише те середовище, де Інший не почувається національною меншиною. Числа й статистика не є найважливішими.
Тому завжди незручно, і завжди людина має певну потребу виправдовуватися, щойно почне говорити, що одні були такими, а інші були отакими, але така промова хоч і є близькою до упередження і стереотипу, подеколи й точна. А в ситуації, коли вона не точна, у ній усе ж криється щось так само важливе: схвалена загально позиція щодо певного питання чи речі.
Існувало загальне уявлення про те, якими є романійські мусульмани, і якими – романійські серби.
Серби свою вдячність виявляли в бурхливий спосіб. Крім частування лікаря у своєму домі, їм хотілося зробити щось, що помітять і обговорюватимуть. Свого рятівника і зцілителя хотіли показати на чаршії, щоб усі його бачили й знали. Кликали його стати кумом і пропонували йому брататися.
Батькові таке, вірогідно, подобалося.
Коли всі тобою захоплюються, і сам поволі припиняєш перейматися.
Пале і Соколац, Романія і передроманійський край мали цікаву історію під час Другої світової війни. Крім того, що через регіон проїхав молодий король у часи, коли його королівство розпадалося, і що на самому початку повстання комуніст із Рієки Славіша Вайнер, намагаючись відірвати людей від четників, запозичив дещо з їхнього образу – відпустив густу чорну бороду, натягнув на голову волохату папаху – і вимусив, щоб його називали Чіча, а потім загинув – криптонімічною мовою соціалізму кажучи – за нез’ясованих обставин, Романію пам’ятають і через – також криптонімічний – вислів «криза народно-визвольного руху», за яким в офіційній історії тих часів не криється майже нічого, кілька порожніх, несписаних сторінок, але припустити можна будь-що.
Адже після того, як їм убито Чічу, або після того, як самі його вбили, романійці масово змінювали знаки на своїх папахах, шапках і військових кашкетах, зривали зірки і повертали кокарди, про що свідчить ще один іронічний історичний факт: останній передвоєнний фільм у Боснії й Герцеґовині – «Глухий порох» Бати Ченґича, знятий за похмурим і гірким романом Бранка Чопича, розповідав, з перспективи цілковитого розуміння і співчуття з боку наратора, про ті дні, коли Чічині романійські партизани перетворювалися в четників.
Четниками вони зосталися майже до кінця війни, коли, зовсім безболісно, знову змінили сторону.
Комуністична влада ніколи не застосовувала до романійців той різновид педагогічної вендети, як над населенням інших регіонів, що масово підтримували усташів, четників, поплічників окупанта загалом.
Ще й на кожне державне свято шкільний хор співав цієї: «Іде Тіто через Романію, і він веде свої дивізії…». Якщо їх «і він веде», тоді мусить бути, що і хтось інший водив свої дивізії, розмірковував я, все ще не маючи уявлення про ритмічну структуру пісні, як і про те, що – згідно з геніальним поясненням Марка Вешовича – у десятискладовому вірші треба неабияк брехати, щоб його можна було співати. А подеколи в такій брехні можна знайти і якусь заборонену правду. Як, наприклад, з тими дивізіями.
Був то 1969-й чи 1970-й, коли його повели на гостину в «Панораму», і глупої ночі, добряче вже нализавшись, прозвучала пропозиція проголосити мого батька воєводою.
Тієї миті йому навіть на гадку не спало, що це насправді значить і який почесний титул йому щойно запропонували.
Свідомо чи несвідомо, але одразу по тому він забув про цю подію, а згадав про неї через двадцять років.
То могло бути фальшиве відновлення пам’яті, яке незадовго перед війною ввійшло в моду, і всі розповідали якісь байки, раптово згадуючи всі ті ситуації, в яких їхні добрі сусіди, приятелі чи куми показували так зване справжнє обличчя, але ані батько не був схильний до такого, ані з його історії не випливала така мораль.
Він розповідав її з якоюсь дрібною втіхою, ніби мешканці Пале його тоді, тридцять років тому, пошили в дурні в картах, а він викрив їхнє шулерство.
У своєму пияцтві, щасливі мати такого лікаря, вони причащали його своєю великою таємницею, а він, наче Пітер Селерс у фільмі «Коли я буду там», лише доброзичливо усміхався і нічого не розумів. (Дитиною я думав, що маю негарного батька, аж поки не побачив Пітера Селерса. Інші цю схожість не помічають, але мені й нині здається, що той чоловік був копією мого батька.)
А міг, принаймні тоді й бодай у дружній грі, бути четницьким воєводою. Лише з метою побачити, як то виглядає.
Урешті пацієнти з Пале виявилися не аж настільки невдячними.
Більшість сараєвців на початку війни пережила фрустрацію, що пізніше перетворилася в наріжний міф, ледь не символ ідентичності, щось, що сараєвців визначає й ідентифікує донині.
Той добрий друг, сусід, кум, а в особливо привабливих ситуаціях – близький родич, двоюрідний брат, зять або тесть, усі ті люди сербської національності, які щось значили в його житті, та й він у їхньому щось значив, зазвичай душевна людина, друзяка, під кожним поглядом шляхетна, добровільний донор крові, видатний спортивний діяч, одного дня під кінець березня або на початку квітня 1992 року без прощання зникнув зі своєї квартири дому, вулиці, спільного кафе…
Те, що настає далі в тому міфі, служить тому, аби показати широту душі й толерантність того, хто про це розповідає: він не має йому за зле від’їзд у Пале, раз такий дурний, то хай собі їде, не має за зле, що тепер він перший після Караджича, кожен сам обирає свою долю, але як міг поїхати, не сказавши найкращому другу, куму, плоть від плоті родичу, що їде і що буде далі?
Але й за це наш сараєвець йому б не дорікнув, лише б сказав: гей, братику, забирай дітей, буде срака!
І ось так уже скоро двадцять років одні сараєвці квитаються з іншими сараєвцями, все доводячи на чужих гріхах власну моральну і людську правильність.
Урешті з однієї серйозної історії, зі справжнього розриву в душах багатьох, яких їхні близькі й дорогі без слова покидали, відправляючись туди, звідки потім стрілятиметься по Сараєву, виник непристойно пафосний взірець, чим у кожен спосіб карнавалізувався той важливий і трагічний приватний вимір розпаду багатокультурного і багатонаціонального Сараєва, що завершуватиметься двадцятьма роками пізніше.
І який завершуватимуть саме ті сараєвці, які іншим сараєвцям не могли вибачити того, що між людяністю й нацією вони обрали націю. Правда, вони своїх сусідів неправильної національності не покинуть без слова, а натомість своєю поведінкою й ставленням зроблять із них громадян другого сорту.
Батько не лише не був схильним до пафосу публічних сповідей і морального самоствердження – батькова історія була протилежною.
Протягом усього березня 1992 року йому телефонували люди з Пале і радили виїхати. То був спосіб, в який вони виявляли вдячність. Ішлося про незвичну пропозицію: вшивайся сам, поки ми тебе не проженемо, а може й уб’ємо.
Головне фото: Lejla Bejdic
