Партнер:
Спальні райони — це кінець чи початок міста? І чи справді у Франківська є потреба в районізації? Цей текст, який завершує серію репортажів з районів Франківська (принаймні, у цьому році), змусив редакцію «Куфера» поглянути на стосунки районів та центру під інакшим кутом. Посприяв цьому заступник голови правління Ощадбанку Андрій Стецевич, який влаштував нам прогулянку своїм рідним франківським районом — Бамом.
Час і простір
Відстань може залежати від точки зору. Якщо встати у центрі Франківська і глянути на південний захід, район Бам може здатись далеким. Проте, якщо розвернутись, встати на Бамі і поглянути в бік центру, виявиться, що відстань між ними складає хвилин 20.
Так, іноді відстань — це час.
Можливо, секрет цієї ілюзії ховається в міському парку. Колишня діброва, яку у ХІХ столітті перетворили на елегантний парк у французькому стилі — ніби місток між центральними кам’яницями та районними п’ятиповерхівками, сімейними та студентськими гуртожитками, дитячими майданчиками та новобудовами — робить цей перехід майже непомітним.
Зайти на Бам просто: треба вийти крізь паркову браму, перейти через вулицю Дорошенка, оминути кілька тьмяних приватних будинків — і ви на місці.
«Я, до речі, не був тут років 15», — мимохіть промовляє Андрій Стецевич, заступник голови правління Ощадбанку. Своє дитинство він провів на франківському Бамі — і тепер розповідає про нього «Куферу».
Район всесоюзного будівництва
Бам виріс у 1970-х, на колишніх болотах, що були межею міста.
«У 1970-80-х до Франківська переїжджала неймовірна кількість людей, місто зростало в геометричній прогресії. Перші сім’ї, які ще не мали квартир, селились на Бамі — у гуртожитках сімейного типу чи гуртожитках Прикарпатського університету (тоді — педінституту)», — розповідає Андрій Стецевич.
Родина Андрія переїхала на Бам у 1980 році. До того Стецевичі мешкали на вулиці Льотчиків, у гуртожитку: «На Бамі у нас вже була своя квартира і це було велике досягнення».
Точне походження назви району невідоме. Утім, припускає Андрій, це може бути пов’язане зі «справжнім» БАМом — Байкало-Амурською магістраллю.
«Райони з такою назвою є в різних містах України. Як раз у ті роки будувалася Байкало-Амурська магістраль. Думаю, що райони, які будувались в той час, отримували разом з ним цю назву. Наприклад, мені довелось пожити на Бамі в Тернополі.
Думаю, у цій назві був елемент певної іронії над радянською дійсністю».
Іронія це була чи ні, проте всеохопний дух бунтарства й будівництва тут досі присутній. Поміж радянськими будівлями впевнено й вперто ростуть новобудови. П’ятиповерхівки прикрашені химерними під’їздами, балконами, невідомими голуб’ятнями на дахах. Двори з’єднані між собою арками, вузькими проходами, потаємними виходами крізь підвали та перші поверхи.
Читайте також: Життя франківських районів. Бунтарі Позитрону
М’ясорубка міських душ
На спортивному майданчику дитсадочка дрімає зграя рудих псів. Біля новісіньких дитячих майданчиків хтось з сусідів ритмічно вибиває килим. Хлопчаки блукають у капцях на босі ноги (хоч зараз — середина листопада).
— У району була своя ідентичність? Ось якщо вас питали: «ти звідки?», а ви відповідали, що з Баму…
— То це викликало співчуття.
Як каже Андрій Стецевич, для більшості «бамівців» цей район був виключно стартом:
«Всі цей район сприймали як стартовий майданчик для того, щоб переїхати далі в більш престижний район. Звідси стартували — і поступово покращували свої житлові умови.
Тут була велика франківська м’ясорубка, яка перемелювала душі міських жителів.
Навіть зараз у Франківській області кількість сільського населення переважає над міським, але тоді цей дисбаланс був величезним. І все це сільське населення в основному стартувало звідси. Бам був їхнім першим знайомством з містом».
Великою перевагою Баму, у порівнянні з іншими районами, було сусідство з парком — одним з найкрасивіших місць у Франківську. Близькість до парку піднімала престижність цього району. Але через гуртожитки він все одно залишався соціальним районом з доступним житлом.
Кіно, футбол, вагончики, дівчата
Галасливі підлітки грають у м’яча на новому спортмайданчику. У сусідньому дворі молодші діти бавляться біля столів для пінг-понгу. Цей район, певно, знахідка для молоді: стільки потаємних проходів між будинками, стільки простору для досліджень та експериментів.
Читайте також: Життя франківських районів. Резервація Княгинин
Це враження підсилюється словами Андрія Стецевича. Він каже: цей район у нього асоціюється з молодіжним життям. Він розповідає як їздив до школи, яка була в центрі: на Бам ходило два автобуси, №15 і №8. Була ще «двійка», що їхала вулицею Чорновола, але від її зупинки треба було добряче пройтись.
«Іноді ми ходили через парк, але в основному їхали на «двійці» і йшли пішки. В дитинстві відстані тобі здаються більшими. А зараз все близько», — зауважує Андрій.
Так склалось, що третина його класу зі школи №5 (що на вулиці Франка) жили саме на Бамі.
«Майже в кожному будинку жили мої друзі. У дитинстві тобі не потрібно багато умов, щоб себе чимось зайняти. Граєш у футбол, ходиш до друзів».
Ще можна було ходити в кіно: адже тут працював один з франківських кінотеатрів.
«Пам’ятаю, я завжди пишався, що у Франківську було більше кінотеатрів, ніж в Тернополі. Тут був кінотеатр «Патріот», де в основному показували фільми про війну», — пригадує Андрій.
Кінотеатр працював при призивному пункті. Кіно тут більше не показують, але військкомат працює дотепер.
За кінотеатром, глибше на південь, у 1980-х ще були болота. Поруч із ними проходить колія, де, як каже Андрій, принаймні раніше проходили спеціальні навчання військові та пожежники: «Для нас було цілою атракцією піти на вихідних полазити між тими вагончиками».
Читайте також: Життя франківських районів. Автономна республіка Кішлак
Під час прогулянки чоловік розкриває «страшну» таємницю ще однієї районної розваги у 1980-х: «Коли ми були дітьми, то бігали до гуртожитків підглядали за дівчатами у душових. Звичайно, нічого ми там не бачили. Але заглядати у вікна намагались».
Озеро
Всі спальні райони, зведені в радянський час, схожі між собою. Проте Баму пощастило мати індивідуальність — озеро.
На одному березі — дитячий садочок. На іншому вишикувались житлові будинки. Водойма з’єднана з великою землею містком, яким можна перейти на острівець. «Раніше тут був справжній острів, а тепер пів, — зауважує Андрій. — Майже як Крим».
Дерев’яну частину містка хтось встиг спалити, тож перейти на пів острівець не дуже й зручно. Випадкова згадка про Крим набуває нового сенсу.
«Пам’ятаю, як випускав тут рибу. Мама купляла в гастрономі живу рибу, приносила додому, де я запускав її в ванну. Вона там плавала. А потім я випускав її в озеро».
Риби в озері не видно, натомість тут плавають качки. І дзвінка тиша навколо.
Озеро — перше місце, яке спадає на думку мешканцям Баму (колишнім й нинішнім), коли їх питаєш про важливі місця району. Можливо, одна з причин цього полягає в тому, що діти Баму саме тут вперше вставали на лижі та ковзани.
Під силою тяжіння
Підходимо до будинку, де колись мешкала родина Стецевичів. З вікна на третьому поверсі стирчить заіржавіла телевізійна антена. «Мабуть, це ще наша», — міркує Андрій.
Батьки Андрія працювали на радіозаводі, в іншому кінці міста. Сам Андрій вчився в центрі, де ще й ходив до музичної та художньої школи. «Життя було в центрі, а район був спальним», — каже він.
Можливо, оця далека близькість, наближена віддаленість від центру — і є те, що вирізняє Бам поміж інших?
Сила тяжіння до центру не заважала будувати сусідські стосунки.
«Це були дивовижні часи, коли всі люди жили приблизно в однаковому світі, з однаковим рівнем достатку та однаковими хобі. Двері майже не зачинялись. Сусіди могли прийти до нас повечеряти, ми до них — пообідати.
Як на мене, це було прекрасно», — пригадує Андрій. І додає:
«Взагалі, приватного простору було значно менше. Всі приїжджали за ордерами, отримували тимчасове службове житло і ніхто не кидав якір назавжди».
Судячи з зовнішнього вигляду місцевих будинків, не схоже, щоб тут щось дуже змінилось у ставленні до житла.
Повернутись до старту
Бам надається до того, щоб у ньому блукати: намотувати кола, перетинати власні сліди, шукати таємні проходи. Водночас його можна обійти дуже швидко – це лише кілька дворів та вуличок, обмежені вулицями Мазепи, Чорновола та Довженка. І розваг особливих тут немає. Та чи обов’язково це погано?
«Завдяки дуже малим відстаням і класичному радіальному плануванню Івано-Франківськ має чіткий центр — і всі прагнуть туди. Бо основні атракції — там. А район був місцем, де треба переночувати. Тому цьому району бракує всього — і не бракує водночас. Бо для Києва чи Нью-Йорка цей район був би центром. А франківчанин починає бурчати, бо він живе на Бамі і це далеко», — міркує Андрій Стецевич.
Ми вертаємось в центр, оминаючи Бам зі сторони Мазепи. З цього боку помітно, як поруч зі старим спальним районом одна за одною ростуть новобудови. За якийсь час район стрімко виросте: здобуде нові квадратні метри, квартири, нових сусідів. Можливо, нову інфраструктуру. Можливо, це взагалі буде новий район.
«Світ вічний і вічно вирішує одні й ті самі проблеми. Тому й вічні проблеми між молоддю з різних районів. Хтось доводить, що його район найкращий, але через п’ять років, змінивши район, може почати доводити протилежне.
Мені здається, що франківчанам цікаво дізнаватись про райони міста. Але я б не хотів, щоб ми розділяли Франківськ. Щоб існував, наприклад, окремий пасічнянець. Для мене він все одно франківчанин, який має любити центр».
З кожним кроком у бік центру міста його сила тяжіння росте у розмові. Адже на думку Андрія Стецевича, залишити всіх мешканців в їхніх районах означатиме замкнути їх там.
«Це в Києві, з його масштабом і транспортом, де важко добратись до центру, є потреба розвивати райони і робити їх автономними. А міста типу Руана чи Брюґґе мають яскраво виражений центр і радіальне сполучення. І тому вони їдуть в центр, а не варяться у своїх округах.
Ми, якщо чесно, дуже сильно вбили центр, знищили його архітектуру. Та я би хотів, щоби франківчанин, навіть якщо живе на Бамі, встав зранку, пройшовся по вулиці Шевченка, зайшов в кав’ярню на площі Ринок, пішов в катедру. Все це має сенс для маленьких міст. Ми не настільки великі, щоб мати декілька центрів притягання».
За кілька хвилин ми доходимо до парку. Якщо вийти на його центральну алею, то в хорошу погоду з центральної алеї можна побачити міську ратушу. Тож де тоді взагалі закінчується центр і починається район?
Можливо, цей поділ взагалі досить умовний. Принаймні тут, на перетині вулиць і районних меж питання відстаней дуже хитке. Важливішим стає напрямок.
«Оцей погляд на ратушу, як на мене, важливий для мешканця Баму. Тоді місто не буде фрагментуватись. Бо я мав би рухатись туди, вперед», — цю думку Андрій Стецевич повторює кілька разів.
Рух вперед — непогане гасло для району, з якого для багатьох починається міське життя. Особливо, коли знаєш напрямок, щоб з нього не збитись.
