Життя франківських районів. Автономна республіка Кішлак

Спальний район, якому сняться степи та космос. Місце, що колись вважалось небезпечним, а тепер схоже на спокійну зелену оазу. Край міста та світу, що починається одразу за Позитроном.  

Завдяки програмі «Малі ґранти» платформи «Тепле Місто» «Куфер» досліджує райони Франківська — і ця історія про район Кішлак. Франківський письменник і видавець Роман Малиновський, який провів тут своє дитинство, розповідає про те, що спільного є у Франківська та Вімблдону, чому спальні райони були зонами небезпеки і як це — повертатись до місця, з якого колись намагався втекти.

 

Так міг би виглядати край світу, якби ми шукали його у Франківську: автобусна зупинка із назвою «Золота Нива» на вулиці Симоненка, закручені в мушлі дворів житлові будинки, два магазини, кілька спортивних майданчиків та боксерський клуб, церква, бібліотека, дикі яблуні, багато собак (і жодного кота) і вид із вікон на село Вовчинець (включно з цвинтарем).

Мікрорайон Кішлак, що розташований на північному сході міста, на перший погляд — маленький і непримітний. Утім, він достатньо вирізняється поміж інших франківських районів. Перш за все — назвою.

Слово «кишлак» означає сільське поселення у Середній Азії. Кишлак — невеликий, у ньому мешкають сім’ями. Це зимове поселення кочівників, які готові згодом знятись з місця і рухатись далі. У франківському Кішлаку (саме з таким найпоширенішим написанням, через «і») теж мешкають сім’ями на невеликій площі — просто кочівними його мешканців не назвеш.

Цей район — рідний для франківського письменника і видавця, засновника «Вавилонської бібліотеки» та «Цивілізації» Романа Малиновського. Роман каже, що попри те, що багато років тому переїхав звідси, дуже любить повертатись до себе на район. І розповідати про нього.

Читайте також: Райони між нами. З яких частин складається Франківськ?

«Всі довколишні райони — Каскад, Позитрон, Кішлак — заселялись вихідцями з сіл. Тоді у 1960-х почалась забудова, тож у довколишніх будинках майже не було місцевих жителів. Я, моя сестра, мої однокласники — це було перше покоління, народжене у Франківську.

Було дуже чітке зонування, що йшло по паралелях вулиць. Позитрон закінчувався на вулиці Миколайчука, переходиш її — це Каскад. А за вулицею Симоненка — Кішлак.

Але Кішлак не був окремим мікрорайоном навіть в розмовах. Ми, скоріше, були як Крим — автономною республікою. Спокійний, лояльний, тихий Крим — частина Позитрону»,

— каже Роман.

Кримінальне минуле

Роман розповідає: раніше тут було менше будинків і більше простору. Та водночас і більше небезпеки. Згадана вже зупинка «Золота нива» — ніби пам’ятник цій репутації колишньої небезпечної атмосфери Кішлаку 90-х. Раніше, десь поміж нинішнім АТБ і невпинно зростаючою новобудовою, працював однойменний клуб з більярдом. За словами Романа, у 90-х це була головна «безкультурна» точка району:

«Ми не могли туди дістатись як школярі, наші батьки туди не ходили, бо вони були пролетаріатом — а це було місце для бандитів. Бо тільки бандити, а не представники робочого класу, могли ходити у заклад з більярдом».

«Золоту ниву» знесли кілька років тому. І пам’ять про це місце стрілянини й інших розборок лишилась лише у назві зупинки.

Щоб «зайти» у Кішлак, минаємо вулицю з магазинчиками. Раніше тут працював гаражний кооператив — ще одне місце небезпеки 30 років тому.

«Ходити повз було дуже неспокійно й хвилююче: ввечері освітлення на вулиці не було, між кожним залізним гаражем були проміжки, де могла сховатись людина і несподівано вийти звідти. Темно. Йдеш цією вулицею — і постійно відчуваєш напругу: а раптом хтось вийде?», — пригадує Роман.

Спортивний дух молодої країни

Кішлак — спортивний. Принаймні, він має для цього все необхідне: спортивний майданчик (замкнений на замок), спортивний клуб «Ринг» і тенісні корти.

Останні з’явились тут завдяки спорткомплексу «Олімп» (тепер — Муніципальний фізкультурно-оздоровчий центр). Зараз частину колишнього спорткомплексу займає автостоянка, проте і сучасний вигляд справляє враження. На думку Романа, його будівництво було або останнім відгуком ще радянської України — або ж одним з перших кроків України незалежної, «коли всім видавалось, що ми побудуємо нову й прекрасну країну». Щоправда, потім з’ясувалось, що із новою прекрасною країною — проблеми, тож наступні років 10 нікому не було діла до тенісу.

«На тенісних кортах ніхто ніколи не грав. Я кажу це з упевненістю, бо проходив повз них двічі на день — це була моя дорога до школи. Але це було якось закономірно:

теніс — частина аристократичного світу. Але де Вімблдон, а де — 90-ті у спальному районі Франківська?»

Коні й люди

Фактично, Кішлак складається лише з двох вулиць — Симоненка і Вовчинецької.

«Це були крайні будинки Франківська, за дорогою вже починалось село Вовчинець. Там, де зараз виросли нові будинки, була розташована племінна база для розмноження худоби — і коней. Їх було приблизно стільки ж, як і тенісистів на кортах. Плембаза залишилась ще з часів Радянського союзу і там не було майже нічого — два трактори, троє коней та дві худі корови. І четверо людей, які за цим дивились. Я міг вийти на балкон і бачити всю плембазу — фантастичний був краєвид. І тому було сумно, коли це все почало розростатись. З балконів вище четвертого поверху було дуже добре видно Вовчинецькі пагорби. А зараз їм видно вікна інших будинків», — розповідає Роман.

Архітектура Кішлака — це житлові багатоповерхівки, цегляні й панельні. Деякі з них вирізняються напівкруглими виступами — у них розміщені комірчини, по одній на поверх.

Поштові скриньки тут завжди були розбиті, а кнопки в ліфті — завжди спалені (доки їх не почали робити залізними). У ліфти ми не заглянули, а ось скриньки де-не-де й досі висять нутрощами назовні.

Читайте також: Район німецьких вілл, робітників і цвинтаря. Що можна знайти на мапі довкола «Промприладу»

Поміж будинками ховаються величезні дитячі майданчики (яких колись не було), дитячий садочок (у якому працювала мама Романа), церква (якої теж з’явилась відносно нещодавно) та «Гастрономчик Юрасика».

 

Поруч також є вишка Укртелекому та одна з найбільших міських котелень, де композитор Роман Григорів записував музичний супровід до фільму режисерки Надії Парфан «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго».

Є навіть один дивний пам’ятник — вчительці. Вона сидить в одному з дворів, розгорнувши книжку, з намальованим синьо-жовтим прапорцем на грудях.

«Це був кінець цивілізації. Теперішні новобудови Мельника — їх не існувало, тут був пустир. Поруч були котловани — скоріш за все, їх вирили для будинків, які так і не побудували. Ми з друзями ловили тут тритонів і складали їх у трилітрові слоїки. Правда, не пам’ятаю, що з ними ставалось потім… Я завжди в таких випадках згадую «Володаря мух» Вільяма Ґолдінґа, який каже, що насильство — це частина дитинства», — каже Роман.

Сусіди з темних вулиць

Цей район був зведений для тих, хто працював на заводі «Позитрон», або був залучений до інфраструктури довкола підприємства.

«Приблизно всі мешканці цих будинків були ровесниками моїх батьків — тобто, народжені між 1955 і 1965 роками. Вони народжували дітей у віці 25-27 років, відповідно, довкола було дуже багато однолітків», — розповідає Роман.

При цьому відчуття сусідської спільноти не було: хоча всі були між собою знайомі, ніхто спільних свят з сусідами у дворі не влаштовував. Мовляв, сусіди — це люди, які заважають тобі жити (бо п’ють і шумлять), або ви вітаєтесь з ними в коридорі й далі в стосунках не заходите.

Межі

Родина Малиновських переїжджала тричі, але ніколи не покидала Кішлака. На Кішлаку можна було вирости — і майже ніколи не перетинати його меж.

«До кінця школи я не покидав району. Я їхав звідси двічі на рік, коли батьки брали мене з сестрою на ринок. Там мені купували новий спортивний костюм, куртку, джинси — і ми повертались. Але це було як Ніл Армстронг, який виходить з модуля на Місяці, а потім повертається на корабель і летить назад. Жодного кроку вбік», — пригадує Роман.

За його словами, тут, у спальному районі, й було усе життя:

«Тут нічого не було — і нічого не треба було. З розваг — телевізор і бібліотека, в яку ніхто не ходив. Кінотеатру, клубів, гуртків — нічого не було. Ми дивились телевізор, тусили і бились».

Місцями зустрічей молоді були підвали або горища. Вони були відкриті (або ж хтось зривав замки). Туди приносили старі крісла, столики та облаштовували так звану «точку».

«Уявляєш: ти йдеш побачитись з друзями, чуєш гул ліфтової шахти, проходиш запилюженими коридорами і потрапляєш в просторе приміщення. Там стоїть незрозуміло як затягнений диван, які принесли твої попередники, які вже мають власні сім’ї», — пригадує Роман.

Час від часу «точки» «накривали», але, за великим рахунком, до них не було жодного діла — тож вони або повертались, або переносились на інший підвал або горища.

Бібліотека

Івано-Франківськ закінчувався будинками №206 і 208 по вулиці Вовчинецькій. Але №206 до кінця не дотягується — за ним є ще бібліотека. Її двері виходять на вулицю, що раніше була фактично міською межею. Попереду — лише кілька сараїв і поле (те саме, з кіньми і худими коровами). Що ж, тепер там нові будівлі, проте бібліотека на краю світу і досі на своєму місці.

«Якщо тобі треба було на урок прочитати «Собор Паризької Богоматері» — ти йшов у бібліотеку. Це була необхідність, але звідси почалась моя любов до книжок. Бо коли я дорвався до цього як до радості — у домашній бібліотеці багато книжок не було. То я брав їх тут. Це були «Портрет Доріана Грея» Оскара Вальда, «Мартін Іден» Джека Лондона, «100 років самотності» Маркеса… Це була хороша бібліотека».

Чи сняться польоти в космос спальним районам?

Раніше вулиця Вовчинецька мала назву Гагаріна. На фасаді будинку № 198 досі помітний цей напис.

— Це так багато про що говорить — про один з найбільших цивілізаційних поступів. Людина покинула межі планети, вийшла у відкритий космос і повернулась…

— Але це дуже про район! Ти ж сам порівнював свої поїздки на ринок і назад з висадкою Ніла Армстронґа.

У цього району були амбітні плани, пов’язані з науковим прогресом і світлим майбутнім — давалось взнаки сусідство з «Позитроном», де працювали науковці високого рівня. Водночас реальність — без ліхтарів на вулицях, з поганими дорогами, бійками, розбитими поштовими скриньками, ніби повсякчас нагадувала — весь час нагадувала про себе.

Читайте також: Привид за стіною вокзалу. Як живе франківський локомотиворемонтний завод

Роман розповідає: «Коли я поступив в університет і почав жити іншим життям, то зрозумів, що середмістя – це зовсім інший Франківськ. І що ми ніколи не були частиною того Франківська, який має тяглу історію, культурну активність. Ці райони були тим, чим, за великим рахунком і залишаються — спальними районами».

Кішлак влітку 2019-го — це подвір’я, повні дітей, висока зелена трава, охайні сквери і запах теплого асфальту.

«Я маю до цього району виключно сентиментальні відчуття, тож мені хочеться, щоб все повернулось до первісного стану. Щоб знову з’явилось відчуття простору. Дивишся — і відусюди видно небо. Але район не змінився настільки, щоб перестати мені подобатись. Тож коли я кажу, що треба знести ці будинки — це я просто буркотун», — визнає Роман. І додає: «Для мене було полегшенням вирватись звідси. Але з часом я почав скучати й ностальгувати за цим районом. Тому як тільки можу — все відкладаю і їду».

Зрештою, райони міст складаються не лише з будинків і вулиць, гойдалок та гастрономів, перукарень та скверів з лавочками. Це й пам’ять їхніх мешканців.

Азійські кочівники часом теж залишають свої кишлаки. Проте ніхто не каже, що вони ніколи до них не вертаються.

Kufer
Вгору