Партнер:
Майже у кожному, хай навіть не великому місті, туристам обов’язково розкажуть особливу легенду про те чим або ким воно славне. Або принаймні запропонують відвідати «місце сили», якого ніде більше знайти не можна. Усе це — міські міфи, які подекуди стають відомішими за справжню історію міста.
«Куфер» пояснює, як і для кого формуються такі історії, і навіщо вони місту насправді.
Що таке міф взагалі і при чому тут міста?
Міфологія зародилася разом із суспільством як спосіб осягнення навколишнього середовище, спроби вибудувати уявлення про світ і людей. Первісна людина знала лише себе і членів свого племені, а от світ довкола був для неї неосяжним та ворожим, пояснює культурологиня, професорка КНУ імені Тараса Шевченка Наталія Кривда. Аби пояснити для себе те, що її оточує, створити цілісну і несуперечливу картину світу, людина «називає предмети, процеси і явища і розказує про них історії», тобто створює міф. Для нас сьогоднішніх ці історії виглядають як історії про богів та героїв, хоча насправді це уявлення архаїчних людей про їхні взаємини з універсумом.
Завдяки міфу наші предки формують стосунки зі своїм оточенням і собою, а ще передають свої знання наступним поколінням.
При цьому давні люди олюднюють (або антропоморфізують) природні стихії, сили природи, тваринний і рослинний світ, тобто наділяють їх суто людськими рисами та почуттями.
Для людини світ стає живим, а кожний предмет чи явище набувають свого, ніби «людського» характеру.
Ми так говоримо і сьогодні: земля навесні прокидається, вітер дмухає, сонце стає, небо хмуриться — ми використовуємо стосовно природи й світу ті самі дієслова, що описують дії чи стан людини. Так простіше зрозуміти походження речей та подій — через співставлення природних процесів з людськими якостями чи функціями.
Людина і досі схильна ставитися до світу як до живого організму. Мешканці міста часто описують його як живу істоту, яка має свій характер і проявляє його. Тому у розмовах місто стає другом чи ворогом, когось воно приймає, когось — ні. Наслідком такого олюднення стають історії про конкретні події чи героїв, тлом для яких виступає міський простір — міфи міста.
Для давніх людей міф мислиться як колективний досвід, він завжди «правдивий», адже закріплений в традиції, в пам’яті поколінь і не потребує перевірки. Міфи-перекази створюють систему уявлень про світ, первинну модель світу, яка пояснює все і пов’язує в єдину логічно можливу і емоційно прийнятну картину.
Міфи — це своєрідне пояснення світу і людей в цьому світі, розказане зрозумілою для тих часів мовою. Тому для них грім і блискавка — це спис Перуна, який летить (і тому в небі можна побачити сяйво), а потім розбивається (тому чути гуркіт).
А от міфи міста формуються за трохи іншим принципом: найчастіше до абсолютно реальної події, об’єкту чи постаті додаються вигадані деталі, властивості речі чи навіть повністю вигадані особи. Завдяки цьому те, про що розповідають, стає більш привабливим чи навпаки відлякує містян та містянок. Подекуди ці міфи стають значно впізнаванішими і поширенішими, ніж справжня історія міста.
«Є чимало гідів, які ведуть групу містом і додають до перевірених історичних фактів певні нюанси, які можуть навіть самі вигадати. Таким є, скажімо, відомий чернігівський екскурсовод Ервін Міден: його критикують за дещо фантазійну подачу історії свого міста. Але так він підсилює інтерес туристів», — розповідає соціологиня Алла Петренко-Лисак.
З точки зору урбаністики, міський простір складається з трьох компонентів: мешканців, об’єктів та зв’язків між ними. Через те, що міфи найчастіше не записані, а лише передаються як перекази, саме люди стають їх головними носіями. Від них залежить чи буде існувати міф далі, як його передаватимуть і як він зміниться в процесі.
Водночас міфи міста обов’язково проявляються в просторі. Наприклад, у вигляді символів, які стають візитівками міста — площа Ринок та ратуша у Львові чи бані Софіївського собору в Києві або стають місцем дії певної міської історії. Проте, міфи не визначають архітектуру міста повністю.
«Сіра реальність набагато більше формує простір, а міфи лише проступають у вигляді дрібних тактильних речей. Було б дивно, щоб міфи повністю утворювали місто», — пояснює урбаніст Олександр Шевченко.
І додає: міф дуже рідко стає загальноміським поняттям. Лише іноді історія, яку розповідають у міфі, може асоціюватися з усіма його мешканцями та мешканками. А от створити міф, наприклад, про конкретну франківську книгарню «Під лиликом» — набагато простіше. Так аудиторією міфу стає не вся громада міста, а вузька спільнота — наприклад, жителі конкретного району.
Міф міста: для «своїх» чи інших?
Власне, людина може бути не лише носієм міфів (тим\тою, хто їх розповідає), а й аудиторією (тим\тою, хто слухає) цю історію.
Міф міста — це трохи упереджене і наївне, але все ж знання про простір, де живе людина, пояснює Алла Петренко-Лисак. Тому в першу чергу його створюють для «своїх» — містян та містянок, які постійно живуть на певній території.
Часто громаді не вистачає спільних історій, про які б вона говорила. Така громада може втратити «співпричетність» до міста та навіть перестати розбудовувати його інфраструктуру. У цьому випадку міф може стати тим, що об’єднує містян у спільноту, яка пов’язана спільним контекстом.
«Цей спільний контекст полягає в тому, що всі містяни є нащадками когось, хто походить із цієї території, вони ходять спільними дорогами, постійно бувають в однакових «місцях сили». Так жителі міста відчувають гордість за нього, навіть коли через певні обставини вже не живуть там», — пояснює соціологиня.
Поєднує міф для вузької спільноти — людей, які працюють із літературою та мистецтвом – і міф для пишання чернівецький міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz. Його організатор Святослав Померанцев переконаний, що гордість — це основне, що може дати містянам міф про рідні місця. Тому їхній фестиваль ставить за мету «повернути Чернівці на літературну мапу світу». Для цього у місто запрошують іноземних та українських літераторів.
«Для того, щоб жителі і жительки Чернівців могли сказати, що ось тут проживає поет. Напевно, він пише вірші про місто, про нас», — каже Святослав.
Знайомство з міфами свого міста — це частина становлення конкретної людини як його жителя чи жительки. Так певна особа стає частиною «племені» киян, львів’ян чи франківців, каже Наталія Кривда. Завдяки цим історіям між людиною та містом формується теплий зв’язок — більш того, жителі починають з цікавістю ставитися до простору, який їх оточує.
Ще міф міста можна розглядати як історію для «інших». Постійні мешканці маркують простір як свій та знайомлять із ним тих, хто перебуває у місті тимчасово. Вони з готовністю переповідають історії, якими пишаються.
«Так відбувається певне розділення: у вас є свій простір, а наш простір — такий. Ми готові вас із ним познайомити, розповісти про нього», — пояснює професорка психологічні механізми народження міфів про своє місто.
Вона додає, що міфологія — це завжди результат колективного досвіду спільноти, у якій він не може бути критикованим. У первісній спільноті не може народитись незгода чи критика спільного міфу, це, як писав Карл Густав Юнг, «тотальна ідеологія», що приймається з абсолютною вірою і не може бути опротестована. Так само відбувається із міфом міста — його верифікація (правдивість) стає не настільки важливою. Значно важливішим стає спільний і особистий досвід людини, яка переповідає чи слухає цю історію, важливим є емоційний досвід та внутрішня віра в те, що «все так і було».
«Ми саме віримо в міф. Сила міфу в його неспростовності та ілюзорності. Річ у тому, що він завжди дуже емоційний та залучає особистий досвід. Тому коли ви намагаєтеся спростувати міф навіть через наукові аргументи, то можете зіткнутися з тим, що людині не потрібно нічого доводити. Вона «вірить», а значить «знає», — пояснює Наталія Кривда.
Чи можна створити чи змінити міф міста?
Попри те, що часто міфи вважають культурним рудиментом, вони все ще продовжують існувати у нашій свідомості. Тож виникає питання чи можна створити міф міста або ж замінити міф, який вже існує, іншим?
Довгий час міфи створювалися фольклорно. Власне, міфом була історія, яка передавалася з вуст у вуста, при цьому обов’язковим був достатній рівень довіри: людина, яка слухала історію мала довіряти іншій, яка її розповідала.
Міські міфи і досі передаються через перекази — від старшого покоління молодшому, від мешканців міста до людей ззовні. Знову ж таки ці перекази передбачають довіру або хоча б іронію — мовляв, у цьому місті мені розповіли дивну історію про те, що...
Водночас новітні міфи міста можуть створювати спеціально: щоб привабити туристів, оновити міський брендинг чи створити осередок культури для містян. Конструюванням таких міфів переважно займається креативний клас міста — маркетологи, екскурсоводи і бізнесмени.
«Зазвичай побудова такого міфу з нуля коштує дорого і не завжди спрацьовує. Міф може не прижитися в місті, хоча, наприклад, одній франківській кав’ярні вдалося створити міф «легендарної» місцевої кави. Крім того, зараз ми працюємо із різними ОТГ, які часто навмисне вигадують свій міф. Наприклад, починають переповідати, що на якусь гору неподалік вийшов хлопець і в той час відбулося щось особливе. Завдяки таким історіям громади вирізняються серед інших», — пояснює Олександр Шевченко.
У цей час фестиваль Meridian Czernowitz, який існує вже 10 років, лише шукає, як створити новий сучасний міф міста. Поки що тут орієнтуються на міфи про Чернівці, сформовані раніше — про місто як центр літературної творчості, яке розмовляло декількома мовами і стало рідним для багатьох літературних геніїв та місцем творення єврейської ідентичності.
«Коли 10 років тому відбувався перший фестиваль Meridian Czernowitz, я навпаки хотів, щоб Чернівці перестали бути містом міфу. Я шукав відповідь на запитання «Якими Чернівці є сьогодні?». Тоді я запитав про Чернівці у свого друга, німецькомовного інтелектуала. Він розповів про Пауля Целана, резиденцію митрополитів Буковини, єврейські кладовища та синагогу, але усім цим історіям близько 200 років. Про те, якими є Чернівці сьогодні, він просто розвів руками. Через фестиваль та міфи, які вже прижилися в місті, я хотів розповісти моєму німецькомовному другу про Чернівці», — розповідає Святослав Померанцев.
Алла Петренко-Лисак наголошує, що міські міфи переважно побудовані за принципом попередження та передбачають дію: прийти, побачити, доторкнутися. Тому вони переважно закінчуються «мораллю» — якщо доторкнешся до пам’ятника, то здобудеш удачу, а якщо пройдешся цією вулицею — будеш щасливим.
Через цю «обов’язковість» певної дії міфи міста частіше виникають там, де люди зустрічаються особисто — в пішохідних містах, які добре пристосовані для довгих прогулянок. А от у глобалізованих мегаполісах з інтенсивним автомобільним рухом міфи виникають значно рідше, адже там зменшується кількість близьких контактів. Через це передати історію з уст в уста, а отже сформувати спільноту — майже неможливо.
Міф не можна перемогти, бо він стає частиною нашої свідомості, каже Наталія Кривда. Проте з розвитком міста у ньому з’являються нові міфи, які часто замінюють попередні — так відбувається коли сакральне для спільноти місце наповнюється новим змістом, з’являються нові цінності і змісти, і міф «перерозповідається».
«Я особисто стала свідком, як одне з місць Києва кілька разів змінювало свій міф. Арсенальна площа спочатку була пов’язана з повстанням робочих заводу «Арсенал», які стали на захист Жовтневої революції. Коли ж ставлення до цієї події у країні змінилося, то почали більше говорити про площу як місце, де стояв пам’ятник Іскрі і Кочубею, які зрадили Мазепу, але допомогли Петру І. Цей міф став кружляти містом, але так і не прижився. Третій міф про Арсенальну площу був пов’язаний із чоловічим військовим монастирем, який був знесений Радянською владою. Тепер з’являється новий міф — про розташований поруч Мистецький Арсенал — вогнище сучасної української культури», — згадує експертка.
Так це місце і досі залишається сакральним, але завжди наповнюється новим змістом і для кожної вікової групи актуалізується один із міфів про місто.
Навіщо місту власні міфи?
Нічого так добре не впливає на туристичну привабливість міста як легенди про нього, переконана Алла Петренко-Лисак. Завдяки унікальному міфу місто чи громада вирізняється серед інших, і власне тому стає цікавою людям «ззовні».
Міські міфи створюють додану вартість всьому, що відбувається на цій території. Вони легко конвертуються у тематичні фестивалі, заклади, сувеніри. Так звичні предмети, які можна купити будь-де, стають крафтовими і віднаходять свою особливу історію.
Проте, таке зосередження на людях ззовні може вийти з під контролю. Міста, які у свій час зробили ставку лише на туристів — постраждали. Іспанській Барселоні довелося заборонити сервіс AirnBnB — так влада спробувала зменшити потік тих, хто приїжджає в місто задля мандрів.
Тому «супутні продукти» міфів — фестивалі, тематичні заклади чи крафтові речі варто створювати не лише для туристів, а й адаптовувати їх до потреб містян та містянок. Тим паче, що міфи можуть керувати їхньою поведінкою.
«Міські міфи переважно створені для того, щоб налякати або змусити містян пишатися своїм рідним містом. Так у просторі виникають місця топофобії (нав’язливого страху) або топофілії (улюблені місця).
Традиційний міф кладовища в місті завжди пов'язаний зі страхом, хоча тепер його намагаються змінити і подивитися на них як на місце спокою. Переобладнання міського ставка може стати проблемою для місцевої влади лише через те, що за переказом до нього не можна наближатися чи втручатися в його устрій. Бо є міський міф про потопельника чи потопельницю, що досі залишається в озері», — розповідає експертка.
Чим цікавіша історія міста, чим більше етнічних, вікових чи соціальних груп там живе одночасно, тим більше міфів там одночасно існує. Серед них «переможе» не обов’язково той, який більше знають. Справжнім «переможцем» можна вважати той міф, який більше спонукатиме до дії — взаємодіяти з міським простором, приїжджати в місто; або до бездіяльності — не ходити певними вулицями, не реконструювати певні будівлі чи природні об’єкти.
Та будь-який міф міста виконує головну функцію: як у первісні часи, вони «запаковують» у себе інформацію про місто, яку важливо передати наступним поколінням — для того, щоб зберегти своє міське плем’я в цілісності. Хай навіть цій інформації й бракуватиме наукових доказів.
