fbpx

Свої, чужі та інші. Як соціологія може допомогти нам зрозуміти своїх сусідів

Згідно з соціологічними дослідженнями, які намагались встановити ієрархію ідентичностей, для всіх українців вона приблизно однакова: українське громадянство, етнічна приналежність і мешканець свого міста або регіону. Міська ідентичність є вкрай важливою для людини, особливо коли ми говоримо про міський контекст. Та як вона формується і в який момент колишній харків’янин може стати, наприклад, франківчанином?

«Куфер» у партнерстві з Андрієм Черніковим продовжує вивчати соціологію міста. Цього разу ми поспілкувались з докторкою історичних наук, соціологинею Оксаною Міхеєвою про соціокультурні практики міст і те, як виникає міська спільнота. 

Чому місто не можна вивчати як інші спільноти?

Соціологія міста вбирає в себе всі знання про місто, які сформувались в різних галузях, від політики до економіки. Та у фокусі соціології міста — саме спільнота, яка розташована в певному специфічному контексті і яка напрацьовує свої правила життя.

«Саме тому ми вирізняємо, наприклад, киян або харків’ян. Бо ми достатньо соціально компетентні, щоби побачити певні відмінності між цими людьми. Ці відмінності виникають якраз через те, що спільнота напрацьовує свій спосіб життя», — пояснює Оксана Міхєєва.

Власний спосіб життя може сформуватись як на рівні села, так і на рівні міста. Але особливістю міста є суттєво більша кількість людей, що формують цю окрему спільноту з її характерними рисами.

Фото: Олександра Сосніна

Містяни довше сплять і більше розважаються

Як ми писали раніше, єдиного визначення міста не існує, а соціологія намагається пояснити місто вже півтора століття. У класичній соціальній географії були сформульовані два параметри для визначення міста: велика кількість людей (однак без конкретних кількісних показників цієї «великої кількості») і люди, які займаються не сільськогосподарською діяльністю.

«Але це теж дуже специфічний параметр, бо в багатьох містах України можна знайти райони одноповерхових забудов, де люди можуть як вести міський спосіб, так і продовжувати вести сільський. Або ж можна знайти місця, де поміж багатоповерхівками є курники», — пояснює Оксана Міхеєва.

Та місто має кілька беззаперечних маркерів, зокрема:

  • Центральна вісь (наприклад, площа Ринок чи ратуша) — звісно, забудова різних міст відрізняється, та оскільки міська спільнота утворила інший спосіб управління, відмінний від сільського, у ньому завжди є місце де відбувається економічна чи політична комунікація;
  • Публічні місця / місця розваг  адже саме у місті з’являється поняття досугу, який треба організовувати, наповнювати;
  • Пам’ятники  як спосіб заповнення міського простору. У місті вулиці стають ширшими, з’являються вільні великі простори, які перетворюються на місця зустрічі людей — і вони заповнюються символами. Сільська місцевість продукує раціональні, потрібні, функціональні речі, а місто потребує публічних просторів та символів.
  • Місто завжди прокидається пізніше, ніж село. У селі ж мешканці змушені вставати дуже рано, адже господарство не чекатиме.
В багатьох містах України можна знайти місця, де поміж багатоповерхівками є курники.

«У цьому сенсі цікаво аналізувати українські промислові міста і культурні. Я сама родом з Донецька і знаю, що у нас перший гудок металургійного заводу був о 7-й ранку. Тож приблизно з 6-ї місто вже було живе. Взагалі, Донецьк — це місто з відкритим часом. Оскільки є різні промислові підприємства з різним добовим циклом, який ніколи не припиняється, люди можуть їхати на зміну вночі або посеред дня. Відповідно немає ранку й ночі, є доба, яка функціонує», — розповідає соціологиня.

До чужого міста зі своєю культурою

Будь-яке місто не є однорідним. Кожен район є маленькою спільнотою зі своїми правилами і межами. Залежно від того, як формувались ці райони, звідки до них приїжджали люди, формується і ставлення мешканців до цих районів, і ставлення мешканців цих районів до всього міста.

«До речі, бійки «район на район», які раніше відбувались в наших містах, повторюють сільські практики — це як битва «село на село», — каже дослідниця.

Район Каскад. Кадр з відео від KSM UKRAINE

Інтеграція в нове середовище відбувається поступово і для кожного мешканця по-своєму. За словами соціологині, в якусь мить людина розуміє, що вже є частиною нового, міського, контексту.

Залежно від того, як формувались райони, звідки до них приїжджали люди, формується і ставлення мешканців до цих районів.

«Поясню на прикладі одного з наших глибинних інтерв’ю 2013 року. Героїня — жінка, яка переїхала з чоловіком по роботі у Львів. Вона російськомовна, але живе тут тривалий час, тож, спілкуючись з людьми, вчить «львівську» українську. З часом вона розуміє, що їй для кар’єри треба вивчити літературну українську мову і йде на мовні курси. В інтерв’ю ж вона розповідає, що згодом пішла з тих курсів, бо «справжня» українська їй не йшла — бо вона вже знає «галицьку». І цей момент стає для неї усвідомленням того, наскільки вона вже львів’янка», — розповідає Оксана Міхеєва.

Читайте також: Повернути містянам голос. Соціологиня про міський активізм і право на місто

Для розуміння, як відбувається інтеграція людей в нове середовище, цікавою є також і радянська індустріалізація.

«У 1929 році, рік великого перелому, велика кількість людей переселяється з сіл в міста (часто не добровільно, державі треба було розвивати промисловість). І коли в міста в великій кількості починають приїжджати вчорашні селяни, вони не встигають розчинитись в цьому просторі, не встигають адаптуватись до вже сформованої культури. І оскільки їх забагато — вони приносять свої правила», — каже науковиця.

Це явище є псевдоурбанізацією — коли міста починають кількісно стрімко зростати, але це не супроводжується закріпленням міського способу життя.

«Це серйозний виклик для будь-якого міста, яке повинно фактично наново вибудовувати взаємодії. Звичайно, що з часом людина починає мінятись, припасовувати свій спосіб життя до умов проживання. Але це тривалий процес», — розмірковує Оксана Міхеєва.

Схожим викликом стала зміна демографічного портрету галицьких міст після Другої світової війни. Мешканці опинились в містах, до яких були не пристосовані, що могло провокувати конфлікти з міським середовищем і взаємне несприйняття.

Конфлікт з простором і можливостями міського середовища формує постійний дискомфорт і несприйняття.

 

Центральна частина міста та єврейський квартал Франківська у міжвоєнний період. Фото: proidysvit/skyscrapercity.com

«Люди, які заїжджають на нові квартири чи вулиці, часто не знають, що з ними робити. Вони жили в інших умовах, тож їм треба було адаптувати знайомі практики до нових параметрів середовища. Ми маємо вулиці, будинки, організовані в певний спосіб і з певною логікою, які вибудовувались тривалий час. І якщо ви забираєте одних мешканців і селите інших — виникає конфлікт, бо люди мають інші практики», — розповідає науковиця.

«Конфлікт з простором і можливостями міського середовища формує постійний дискомфорт, несприйняття. Тільки з часом, коли людина призвичаїться, адаптує своє життя до тієї ресурсної бази, що в неї є, настає цей момент органічного поєднання».

(Не) наше місто

Феномен «понаїхали» — одне з ключових питань міської цивілізації. Адже поняття корінного мешканця міста є дуже абстрактним. Немає чітких критеріїв, за якими можна визначити, хто є корінним містянином. Для цього треба народитись в місті чи прожити кілька поколінь? Коли у людини з’являється право говорити, що вона є корінним мешканцям?

До того ж, стосунки між «місцевими» і «понаїхавшими» є питанням тривалого виховання людей в практиках іншування — кого і як ми зараховуємо до «інших».

Формування міської ідентичності залежить від того, наскільки людина сама відчуває себе частиною міської спільноти і наскільки спільнота сприймає її як свою.

«В Україні зараз є дуже специфічна ситуація у зв’язку з вимушеним переселенням. Наприклад, місто Святогірськ раніше нараховувало 4,5 тисяч людей. У 2014 році у ньому було близько 15 тисяч переселенців, зараз їх біля 8 тисяч. Це ситуація, коли ви нікуди не їхали, але ваш простір кардинально змінюється, бо тих, хто «понаїхали», стало вдвічі більше, ніж тих, хто там жив до моменту переселення. І тепер питання, хто на що має право у місті, звучить абсолютно по-іншому і вимагає докорінних змін у сприйнятті «своїх» та «чужих», «наших» та «інших», сприяє складному та тривалому навчанню взаємодії, співпраці на противагу іншуванню та поділам», — каже Оксана Міхєєва.

Формування міської ідентичності залежить від того, наскільки людина сама відчуває себе частиною міської спільноти, наскільки вона в неї інтегрована, наскільки спільнота сприймає її як свою, чи стикається людина з практиками іншування («Ти приїхав на 10 років пізніше за мене, отже, ти “понаїхав”»). В цілому від цього залежить система права на місто — і які підстави мусить мати людина, щоби бути впевненою в своєму праві на місто.

«Ми це міряли через політичні практики. Ви знаєте, що переселенці позбавлені права голосувати на місцевих виборах — і я, чесно кажучи, очікувала обурення з цього приводу. Але точки зору переселенців сильно розходяться. Частина каже: «Чому ми маємо вирішувати проблеми місцевих, які вони стільки років не можуть вирішити самі?». А хтось каже: «Я вже прожив тут рік, тож маю повне право долучатись цих процесів управління містом», — розповідає дослідниця.

До розмаїття ідентичностей, які можна знайти у межах країни чи міста, можна поставитись як до загрози — або, як писав американський дослідник Блер Рубл, як до капіталу чи надбання, завдяки якому спільнота може створювати щось нове, збагачуватись.

«Ця дискусія вічна, бо вона характерна для людської цивілізації взагалі. Людина не просто так ділить на «своїх» і «чужих». Все одно є ті, кого ми сприймаємо як загрозу. Люди не бувають абсолютно відкритими — це і питання приватності, збереження самого себе, і питання безпеки. І відповідь на питання, до якої стадії ми повинні асимілюватись — відкрите. З одного боку, до нормальної інтеграції в місто ми повинні прийняти його риси. Але якщо я хочу зберегти свою самість? Це персональний вибір кожної людини. І кожен такий персональний вибір вбудовується в загальну тканину міста, яка є складною і яка не пояснюється однією теорією», — пояснює Оксана Міхеєва.

Фото: Юліан Воробйов

Як отримати право на місто

Право на місто — дуже розмаїте і залежить від того, як людина його відчуває і артикулює для себе. «Яке моє місце тут? Я збираюсь прожити тут своє життя чи думаю про еміграцію?». Для визначення права на місто важливо і те, чи спільнота визнає за конкретним мешканцем це право.

Як каже науковиця: «Процес формування ідентичності має дві складові: те, як ви себе зараховуєте себе до спільноти і те, чи спільнота це визнає. Я можу всім говорити, що я львів’янка, але якщо це не визнається — це буде виключно мої слова».

Фото: Олександра Сосніна

Найбільше, чим можна допомогти людям, які переселились в інші міста в Україні — це поділитись соціальними контактами, переконана Оксана Міхеєва:

«У нас всі соціальні контакти є індивідуалізованими. Українець звертається не до інституції, а до іншого українця. У кожного в записнику є лікар, стоматолог чи перукар. І якщо ви опинились в чужому місті — ви спершу не знаєте, до кого звертатись. Поділитись такими контактами означає швидко інтегрувати людину в простір».

Читайте також: Як знайти свого сімейного лікаря у Франківську. Інструкція

Чи можна якось допомогти цьому процесу і що робити?

До формування спільного простору може докластись кожен, від звичайного містянина до міської адміністрації. Головне — зацікавленість.

«Мені здається, це питання краще розглядати в ширшому контексті української політики. Бо в нас доволі часто політичний процес прив’язаний до електоральних циклів і будується на розриванні електорату. В даному випадку цьому варто протиставити міську політику інтеграції. Але це залежить від того, що ми хочемо отримати: зручний електорат чи місто, яке живе по нормальних правилах?», — пояснює соціологиня.

Звичайно, варто пам’ятати, що місто не є вирваним з контексту. І якщо пересічний українець живе в контексті постійного пошуку ворогів, додає Оксана Міхеєва, то він переноситиме цю практику іншування на простір, в якому живе. Тож порозуміння зі своїми сусідами по місту — це також питання загального клімату в країні в цілому.

 

Головне фото: Paweł Czerwiński

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Читайте також з цієї рубрики:

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: