Партнер:
Цього року через карантин та протидію COVID-19 в Україні піднялась нова хвиля волонтерства: люди почали масово допомагати медикам та лікарням, купувати або збирати гроші на захисні маски та костюми, навіть купували додаткове обладнання. Адже українська медична система виявилась не дуже готовою до пандемії — майже як армія у 2014 році.
Аби дізнатись більше про природу волонтерства та мотивацію допомагати іншим «Куфер» поговорив з волонтером, психотерапевтом, урбаністкою та соціологинею – і, здається, нарешті зрозумів, чому волонтери не можуть (і не мають) замінювати собою державу.
Про волонтерство від початку
Волонтерство — явище для людства не нове, в той чи інший спосіб ідея неоплатної допомоги іншим існує вже досить давно. Утім, відлік системно організованого волонтерства ведуть від створення організації Червоного хреста, пояснює програмний координатор Української Волонтерської Служби Ілля Полтавець.
Міжнародний Комітет Червоного Хреста був заснований у 1863 році у Швейцарії і мав на меті захищати жертв збройних конфліктів. Сьогодні Міжнародний комітет Червоного хреста є єдиною установою в світі, що слідкує за дотриманням міжнародного гуманітарного права. Досить непогана точка відліку для всієї волонтерської справи.
За своїми формами волонтерство може бути:
- Соціальним — наприклад, розносити їжу потребуючим або вчити дітей;
- Молодіжним — це може бути активна участь в молодіжних громадських організаціях або волонтерство на фестивалях;
- Урбаністичним — пов’язане з урбанізмом та міським простором;
- Pro bono — коли надаєш свої послуги безкоштовно
- Фандрейзінговим — коли люди збирають кошти на щось;
- Міжнародним — коли волонтер їде, наприклад, в Африку вчити там дітей англійської мови.
Ці напрямки можуть поєднуватись. Скажімо, табори від проєкту «Будуємо Україну разом» – це одночасно молодіжне і соціальне волонтерство.
«Волонтерство можливе на різних рівнях: в громаді, на фестивалі, ви можете допомагати медикам чи військовим. Ви будете впливати на ту ділянку, на якій працюєте», — каже Ілля Полтавець.
Варто також зазначити, що загалом волонтерський рух відштовхується від системних соціальних проблем (освіта, збройні конфлікти, біженці, низький рівень доступу до медицини, бідність тощо). І волонтери намагаються ці проблеми вирішити. Але волонтерство також можливе як спалахи під час кризи — яскравими прикладами цього є активізація допомоги українській армії в 2014 році і підтримка медиків у 2020-му.
Волонтерство в Україні
«Якщо гуглити volunteering англійською, ви побачите фотографії щасливих людей, які комусь допомагають: літнім людям, природі, дітям. В Україні (хоча зараз трохи змінюється ситуація) волонтери розкривають проблеми», — каже Ілля Полтавець.
Українські волонтери і справді помітно відрізняються від інших:
- у нас є досвід військового волонтерства (що є рідкістю для інших країн);
- українське волонтерство не підтримується державою.
«У нас немає жодної державної програми, яка була б спрямована на розвиток волонтерства. Хоча в інших країнах такі програми є.
На Заході волонтерство інтегроване в освіту — шкільну та університетську. В Канаді, наприклад, треба віддати певну кількість годин служіння громаді, щоб випуститись зі школи.
У нас це ще не інституціоналізоване явище», — пояснює програмний координатор Української волонтерської служби.
За словами Іллі, причина, чому західні країни більше вкладаються у власних волонтерів — там розуміють, що цей досвід дозволяє людям стати відповідальнішими; краще розуміти, які проблеми держава може вирішувати, а які ні; робити свій внесок у розвиток держави. Зрештою, навіть просто відповідальніше ставитись до участі в виборах.
«Волонтерство як явище допомагає розвиватись громадському сектору, який на Заході є інституціоналізованим і є частиною економіки», — додає він.
В Україні ж ситуація складається дещо інакше: тут волонтерський рух часто спричиняють невирішені проблеми та інституції, які не справляються з ними. Так, наприклад, виникають організації на кшталт «Таблеточки», які опікуються онкохворими дітьми та їхніми сім’ями.
Подібним чином виник і волонтерський рух на підтримку медиків в цьому році. Навіть держави з кращим рівнем медичної системи виявились не готовими до пандемії, тож не дивно, що по всьому світу розгорнулись різні волонтерські рухи. Зокрема й в Україні: практично в кожній області виникали ініціативи, що об’єднували підприємців та активістів, які допомагали забезпечувати лікарні: від апаратів ШВЛ та захисного одягу для медперсоналу до гарячих обідів. А також допомагали медикам доїжджати до роботи, піклувались про пенсіонерів, які опинились в зоні ризику та інші групи людей, які потребували допомоги.
Волонтерські організації мають свої переваги: вони реагують на проблему швидше, є гнучкішими у прийнятті рішень, менш обтяжені бюрократичними правилами. І тому їм знову і знову треба когось рятувати.
Чому люди допомагають?
Потреба у порятунку (або хоча б просто в альтруїстичних добрих справах) — важлива складова життя волонтера. Психотерапевт Дмитро Польовий (за сумісництвом — священник), пояснює потребу допомагати людям так:
«З релігійної точки зору, людина допомагає ближньому, бо це веде до спасіння.
З точки зору клінічної психології — бо це дає нам відчуття важливості та безпеки. Бо людині важливо, що її люблять і що її приймуть.
Але є щось середнє, на що спроможні люди різних поглядів — співчуття, людська доброта, бачення в іншому такої ж істоти, як ти. І це спонукає людину робити добро».
Соціологиня Алла Петренко-Лисак теж зауважує, що людині важливо, щоб їй дякували та любили, тому й наголошує, що альтруїзм — річ насправді егоїстична:
«Бажання допомагати іншим — це соціальний ефект. В соціології не дуже то вірять альтруїзму як такому, який в релігійних практиках чи гуманітаристиці оспівується як благородна справа. Соціологія ставиться до альтруїзму як до своєрідної форми егоїзму. В тому сенсі, що людина отримує задоволення (може, не визнаючи це свідомо) від того, що люди їй дякують, що людям стає краще від її допомоги. Це егоїзм, але корисний для суспільства».
Звісно, окрім співчуття та бажання відчути себе важливим, можливі й інші мотивації до волонтерства. За словами Дмитра Польового, це може бути бажання відчути свою перевагу над іншими людьми або й меркантильний інтерес.
«Можливо, це не дуже приємно визнавати вголос: ти подаєш себе гуманною людиною, соціофілом, а тут тобі кажуть, що ти зреалізовуєш власні амбіції.
До речі, згідно з останніми дослідженнями волонтерства, ці амбіції почали займати досить помітну позицію. Сьогодні це вигідно: я буду волонтерити, тож мене помінять і візьмуть на роботу; я покращу свою іноземну мову; я зможу влитись у певну організацію чи рух; це покращить мою репутацію і я зможу отримати якісь пільги. Якщо вдатись до досліджень, то люди досить раціонально підходять до волонтерства. Але цього не треба соромитись», — зауважує Алла Петренко-Лисак.
На думку експертки, це неправильно — ставитись до роботи волонтерів як до «безкоштовної праці». Так, вона безоплатна — проте не безкоштовна.
«Кошт, який отримує волонтер — це досвід, а також задоволення власних психологічних проблем. Наприклад, в людини помирає близька людина, і щоб якось компенсувати цю втрату, вона стає волонтером», — пояснює вона.
Проблема психологічних потреб, які призводять до волонтерства — складна тема, та на яку вартує звертати більше уваги. Дмитро Польовий наголошує, що частина людей, які приходять до волонтерства, роблять це не лише через бажання отримати вигоду або зреалізувати себе, а через співзалежність:
«Є таке поняття як співзалежні люди. Це люди, які шукають, кому б причинити добро.
Звичайна людина, якщо, наприклад, побачить перехожого, який впав на вулиці, допоможе піднятись і піде далі. Співзалежна людина хворобливо, нав’язливо шукатиме, кому б допомогти і кого б врятувати».
Розібратись у тому, чи є бажання людини допомагати здоровим, чи ні, самостійно майже неможливо. Дмитро Польовий наводить аналогію: як людина з залежностями не бачить своєї залежності, так і співзалежний теж. Та вартує щонайменше проаналізувати свої відчуття та мотивацію до дій:
«Якщо поклик йде від того, що я бачу людину і хочу їй помогти — це здоровий поклик. Тоді, допомагаючи, я стаю помічником. Але якщо я — рятівник і шукаю, кому б помогти — це нездорове начало. Бо якщо я не знаходжу, кому допомогти, я починаю створювати [ситуації, в яких можна було б] допомогти».
Що волонтерство дає містам?
Незалежно від того, чи долучаєтесь ви до всеукраїнської (або міжнародної) волонтерської спільноти, чи лише вирішили доглядати за квітником біля свого будинку, ваші дії як волонтера допомагають громаді.
І, переважно, першими вплив цього відчувають сусідські та міські громади.
«Міське волонтерство побудоване на розбудові взаємин. Люди вчаться взаємодії самотужки, без третьої сторони, яка навчить їх, як це робити», — каже соціологиня Алла Петренко-Лисак.
Співкураторка франківської урбаністичної лабораторії METALAB Анна Доброва розповідає, що в урбаністиці волонтерство в місті — це коли люди починають брати відповідальність на себе за свою громаду та простір довкола себе.
«В урбаністиці ми звикли називати волонтерство в місті активізмом. Містяни беруть на себе ініціативу і на добровільній основі самостійно покращують своє середовище, на яке у міської адміністрації не вистачає ресурсів, уваги, часу, компетенції тощо.
Такі «міські волонтери» — голос громади, а в контексті українських міст — це невід'ємна частина містобудування: адже саме завдяки небайдужості мешканців деяким містам вдається зберігати зелені зони і створювати нові публічні простори», — каже вона.
Та якщо відійти подалі від прихильності до подібних урбаністичних партисипативних практик і поглянути на них критичніше, можна дещо змінити акценти у тезі про активних містян, які покращують своє місто.
«Якщо в місті починає розвиватись тактичний урбанізм, це свідчить про слабкість місцевої влади. Це означає, що вона не допрацьовує, або вона не відповідна за своїми якісними показниками. Вона не розуміє, чого потребує громада, вона не цікавиться, не хоче цього знати — причини можуть бути різні», — каже соціологиня Алла Петренко-Лисак.
Часом активістам доводиться практично відвойовувати право громади на місто. Скажімо, так у Києві виникли проєкти міського садівництва МістоСад та СамоСад: містяни самотужки облаштували сади на закинутих ділянках, а потім довго переконували місто, що вони мають на це право.
Якщо ж дивитись на досвіди інших країн, де міським спільнотам не треба воювати з міською адміністрацією, щоб їх почули, то міста можуть навіть підтримувати цей активізм:
«Згори завжди гірше видно, що працює, а що не працює в місті і громада може пропонувати менш очевидні, але більш дієві рішення. Також дружність та ініціативність громади забезпечує безпеку та розвиток. Так, наприклад, у Відні існують програми по підтримці міських ініціатив на районному рівні», — каже Анна Доброва.
Франківськ має свої приклади міського активізму та включеності містян у покращення життя в місті: це і створений дворик на вулиці Шевченка, 3; і озеро з лебедем, довкола якого формують сусідську спільноту; і проєкт «Франківськ Який Треба Берегти», що займається реставрацією старовинних дверей.
«Будь-який низовий рух вказує на слабкі місця — і в цьому його сила. Але він також свідчить не тільки те, що влада слабка — але й те, що громада хороша», — переконана Алла Петренко-Лисак.
Тож навіщо все це?
Аналізуючи різні форми волонтерських рухів, різні причини, чому люди стають волонтерами та яку користь це приносить громаді, постає питання: так чому б не перетворювати волонтерські проєкти та ініціативи на державні інституції (раз останні не справляються зі своїми функціями)?
Що ж, відповідей на це може бути кілька, і одна з них — державі та волонтерам варто вчитись одне в одного, а не змагатись між собою; підтримувати, але не скидати відповідальність.
«Уявіть собі, що людство — це велике тіло. Є держава, яка є кістяком і нервовими вузлами; є підприємства, які є системою травлення.
Волонтерство виникає спонтанно там, де це потрібно — як при хворобі виникають антитіла. У здоровому суспільстві, яке опиняється перед якимось викликом, виникають антитіла, не передбачені державою.
Можливо, вони потім стають потім повноцінною частиною структури суспільства, але виникають вони спонтанно», — каже Дмитро Польовий.
Можливо, справа також й у тому, що волонтерство допомагає не лише тим, кому, власне допомагає — а й тим, хто вчиняє цю допомогу.
«Волонтерський рух — це ознака наявності громадянського суспільства, того, що люди готові нести відповідальність. Бо волонтерство — це публічна справа», — переконана соціологиня Алла Петренко-Лисак.
Читайте також:
- Врятувати малих. Як фейсбук-групи можуть допомогти локальному бізнесу
- Всі на бар! Як франківський «ГОСТ» запустив перший онлайн-бар в Україні
- Пахне смаженим. Як франківська ростерія кави переживала карантин
- Відкрийте вікна. Як франківська мережа «23 ресторани» шукала нові бізнес-моделі в умовах карантину
- Разом в онлайн. Як три франківські бізнеси об’єднались, щоб врятувати інших і вижити самим
Головне фото: Українська волонтерська служба
Ілюстрації: Icons 8
Цей матеріал зроблений у партнерстві з Антикризовим Фондом по боротьбі з COVID-19 в Івано-Франківську, який з 15 травня працює на умовах співфінансування Zagoriy Foundation.
