У масовій культурі образ міста зазвичай протиставляється природі: є бетонні коробки, і є парки, і ці два світи майже не перетинаються. Проте нова реальність спонукає думати про місто не як про відсутність природи, а як про інший спосіб її оформлення, де є місце біорізноманіттю, паркам, садам, річкам та озерам. І справа не тільки в адаптації до глобального потепління, а й у економіці, психічному добробуті та тривалості життя.
«Куфер» розповідає, навіщо містам зелені зони і як правильно їх облаштувати.
Від римлян до Central Park
Питання балансу між урбанізованою територією та зеленими зонами з’явилося разом з самими містами.
Як каже професор міського лісництва в Університеті Британської Колумбії Сесіль Конієнендієк, «Людина завше потребує сусідства з природою».
Та спершу питання зелених зон не стояло гостро: античні міста були невеликими, до 20-30 тисяч мешканців, люди пересувалися переважно пішки, а садів у містах вистачало. Крім того, в основі тогочасного міського планування лежало уявлення про те, що люди, які живуть у містах, спланованих з урахуванням природного ландшафту, більш щасливі та здорові.
Все змінюється в Середньовіччі: міста треба укріплювати й ущільнювати, вулички стають завузькими для достатнього озеленення. Проблем з озелененням немає тільки у церкви ― при храмах і монастирях створюють великі сади. А міські ж сади розташовуються переважно на околицях або всередині «районів». Коли в XIII-XIV століттях міські стіни просуваються вперед, сади опиняються ближче до центру міста. Водночас міські сади та парки ― місця для привілейованих, що можуть проводити там час у затінку чи насолоджуватися грою на музичних інструментах.
Та в часи Відродження, через прагнення повернути античну велич, усе змінюється знову ― маєтки перетворюються на вілли, обов’язковим елементом яких є сади зі статуями, колонами, фонтанами, естакадами. Це певною мірою формує італійські міста, якими ми їх знаємо зараз.
Коли у 1600 році королевою Франції стає Марія де Медічі з флорентійської династії, країна переймає деякі тамтешні порядки. Спершу на її замовлення втілюють ідею її рідного Палаццо Пітті, що є поєднанням великої території саду та палацу, а відтак вона сприяє відкриттю Люксембурзьких садів. Парки стають відкритими для громадськості, але не для всіх ― бідним і жебракам вхід туди заборонено. Королеву починає наслідувати місцева інтелігенція. Так само діє церква ― якщо раніше сади були способом виростити власні фрукти та городину, то тепер стають місцем для прогулянок і навчання.
Місто перестає бути фортецею, тож з’являється вільний громадський простір, який заповнюють широкими зеленими бульварами, а вздовж водойм з’являються популярні набережні. Коли у XVIII столітті з’являється уявлення про туризм: міські простори вперше стають туристичними об’єктами, проте досі не завжди доступними для всіх містян і містянок.
А парк загалом є втіленням уявлень про гармонію, силу та велич людського духу та правителя, що наказав його збудувати.
У цей час в Європі природу вважають джерелом міфу та божественного знання, і тому саме розваги та роздуми є основними активностями у парках. Та вже у XVIII столітті відчувається її брак. Перший великий ландшафтний парк Твікенгем закладає англійський поет Александр Поуп у Лондоні, відтак його починають наслідувати місцеві архітектори, що у міських кварталах центром роблять не бруковану площу, а сквер.
На початку ХІХ століття у Лондоні приймають рішення проєктувати Регентський парк, який є частково приватним ― вільний доступ містяни мають лише до центральної частини. Та згодом і це правило зникає.
У той же час у Європі починають засаджувати деревами і відкривати військові полігони для прогулянок. На міські парки перетворюють колишні землі церкви або ж аристократії ― наприклад, парк Тіргартен у Німеччині раніше був місцем для полювання знаті. Тоді ж з’являється уявлення про користь парків для громадського здоров’я.
Перший міський парк з’являється у ХІХ столітті ― це Біркенгед у Ліверпулі, фінансований з коштів громади. У Франції парки для містян і містянок відкриває Наполеон ІІІ.
У США експерименти теж починаються у ХІХ столітті: у цей час створюють Центральний Парк у Нью-Йорку, відтак зароджується уявлення про те, що парки в місті повинні формувати цілу систему, де окремі елементи пов’язані зеленими коридорами ― так проєктують, наприклад, райони Чикаго, що просуває концепцію «місто-сад», яку в Європі переймають на початку ХХ століття. Головний її ідеолог ― Ебенізер Говард, автор утопічної ідеї про досконалу інтеграцію міста й природи.
Проте стає очевидним, що прагнення суспільства дещо змінилися ― починається стрімка урбанізація, і в міжвоєнний період спроби відтворювати класичний сад зазнають краху, та й виявляються надто дорогими для міст. Їм на зміну приходять спортивні майданчики, а у часи Другої світової війни парки і зовсім стають тимчасовим місцем для вирощування їжі.
Тож ідея зеленого міста занепадає, а ініціатива з озеленення переходить на приватні території, поки на початку ХІХ століття не виникає побоювання щодо зміни клімату ― і влада знову прагне зробити міста зеленими.
Навіщо нам зелені зони?
Еколог Микола Рябика з ГО «Плато», яке займається дослідженнями питань змін клімату та адаптацією міст до них, пояснює, що зелена зона не вимірюється кількісно ― це може бути великий парк, кілька дерев або клаптик різнотрав’я. Її визначає функціональність.
«Це будь-яке біоугрупування, ― говорить він, ― яке може бути самостійною зеленою зоною, а може бути частиною блакитно-зеленої інфраструктури, тобто мережі водних і зелених об’єктів. Зелені зони є природоорієнтованими рішеннями для міського простору».
З розвитком урбаністики зелені зони почали досліджувати ― у 1990-их виявилося, що їхні функції виходять далеко за межі «місця для прогулянок» або «легень міста».
«Зелені зони задовольняють потреби людини у відпочинку й рекреації, якщо говорити про їхню роль у житті міста, ― говорить франківська архітекторка Анастасія Обрізків. ― Це також вплив на навколишнє середовище через водовідведення та створення своєрідної флори та фауни. Загалом же список довгий».
Щодо впливу на навколишнє середовище, треба розрізняти кілька напрямків. По-перше, зелені зони допомагають містам охолоджуватися, що особливо актуально в умовах зміни клімату ― через підвищення температури на планеті міста перетворюються на теплові острови, адже бетон, асфальт й інші будівельні матеріали нагріваються і відтак ще більше нагрівають простір навколо, навіть після заходу сонця. Різниця температури поверхні зеленої зони та асфальту може сягати 20℃. Крім того, зелені коридори, що ведуть від міста до сільської місцевості можуть бути ніби шосе для потоків більш холодного та свіжого повітря.
Другий аспект впливу на середовище ― очищення повітря. Рослини роблять це за рахунок затримання на своїй поверхні часточок, а також переробляють вуглекислий газ, який виникає при спалюванні викопного палива. Для того, щоб усунути викиди після сотні кілометрів поїздки одного авто необхідно 20 дерев.
Рослини також захищають від шуму, стримуючи звукові хвилі, запобігають деградації міських ґрунтів і можуть уберегти місто від підтоплень під час рясних дощів, адже коренева система та незабетонований ґрунт добре утримують воду. Також зелені зони є острівцями біорізноманіття.
«Наші міста людиноцентричні, але ми не зможемо існувати без флори та фауни. Види або зникають з міст, або мігрують, ― говорить Микола Рябика. ― Також замало говорять про те, що зелені коридори можуть стримувати потоки вітру, усувати протяги між будинками. Минулого тижня у Львові трапилося два буревії, а грамотно спроєктовані зелені зони могли б хоча б трохи сповільнювати вітер.
Тож при містоплануванні й закладанні зелених зон треба враховувати розу вітрів. А шум в Україні практично не досліджують, хоча правильне планування зелених зон змогло би захистити від нього, адже встановлені норми в українських містах перевищені».
Менш відомими, та не менш важливими функціями зелених зон є підтримка фізичного і психічного здоров’я людини. Зелена зона може бути простором для занять спортом, бігом, ходьбою, спонукати до активного відпочинку. Контакт з природою здатен знизити рівень тривожності, ймовірність ментальних розладів і підвищити відчуття благополуччя. Дослідження показують, що при деяких розладах контакт з природою може бути не менш ефективним, ніж прийом ліків, знижує рівень «гормону стресу» кортизолу, допомагає боротися з післяпологовою депресією, а також 5 годин, щотижня проведених у саду, можуть запобігти 27% випадків депресії.
«Вертикальне озеленення міста сприяє покращенню самопочуття людей, ― говорить Микола Рябика. ― І це буде приносити фінансову користь містам, адже коли людина зранку виходить на балкон і бачить зелене місто замість сірих стін, її настрій покращується, а в людей з гарним самопочуттям зростає продуктивність».
Біологиня Дарія Озерна каже, що вплив на фізичне здоров’я проявляється, наприклад, у наслідках островів спеки:
«Чим вище температура повітря, тим більша ймовірність теплових ударів, виснаження, серцевих нападів. Передусім це шкодить людям з низьким прибутком. До того ж щоб боротися з перегрівом ми використовуємо прилади на електроенергії, що теж нагрівають простір, і ми знову тільки спричиняємо загальне підвищення температури. Зелені стіни й дахи могли б допомогти з цим боротися. Також важливо, що брудне повітря спричиняє захворювання дихальних шляхів. До того ж коли немає відповідних умов, людина не веде активний спосіб життя, що теж шкодить здоров’ю».
Простір зеленої зони можна використати для різних цілей. Наприклад, зайнятися міським садівництвом, що може забезпечити здоровою їжею, новим хобі й навіть мати терапевтичний ефект, а для когось стати маленьким підприємництвом. Або ж перетворити це на навчальний простір, де можна проводити уроки, лекції й отримувати «природничу» освіту ― так діти можуть зрозуміти, як влаштована природа поза містом чи звідки беруться овочі вдома.
Доведено, що зелені зони допомагають дітям розвивати навички гри, що важливо для їх психічного здоров’я, та вдосконалювати дрібну моторику. У всякому разі, використання спільного зеленого простору сприятиме формуванню спільноти, сусідських відносин, зменшенню відчуття самотності, підвищує інтерес до власного району. Наприклад, так у Києві працює «Самосад» на Подолі. Також охайна, освітлена і залюднена зелена зона може підвищити рівень безпеки в районі.
Загалом зелена зона сприяє підвищенню престижу району і може приваблювати туристів, якщо є частиною культурної або архітектурної спадщини міста. У середньому покупці та покупчині житла готові заплатити на 7% більше за помешкання поруч з зеленою зоною або водним об’єктом. Такі райони приваблюють бізнес, що сприяє створенню робочих місць і зростанню економічного благополуччя.
На основі подібних досліджень провели загальне, застосували мета-аналіз і з’ясували, що зелені зони продовжують тривалість життя людей. Роль грає і чисте повітря, і можливість для фізичної активності, і менший рівень тривожності. У сільській місцевості, де люди з різним доходом мають рівний доступ до контакту з природою, тривалість життя знаходиться на одному рівні. Проте в місті розрив тривалості життя може становити 10 років ― і крім решти факторів, на це впливає і брак зелених зон у бідних районах. Також помічено, що діти в більш зелених районах рідше страждають від надмірної ваги. Загалом же зелені зони допомагають швидше одужувати і пришвидшують виписку з лікарні.
Зелені зони в Івано-Франківську
Зелені зони діляться на кілька типів ― наприклад, водно-болотяні угіддя, озеленення вздовж вулиць, громадські парки, сади, сквери поміж будинками, зелені дахи та вертикальні сади.
Українські державні будівельні норми регулюють лише зелені зони спільного користування. У нормах прописано, як створити парк чи сквер, які параметри мусять бути дотримані залежно від призначення, кількості населення, що буде користуватися зеленою зоною, є обмеження по площі водойм у парках, визначено, скільки відсотків від площі саду повинна займати альтанка. Прийняті у 2011 році, вони не мають жодної згадки про вертикальні сади або ж зелені дахи, що наразі є одним з видів озеленення міст.
«Норма площі озеленення міст, встановлена ВООЗ ― 50 м міських зелених насаджень на одного жителя, тобто це озеленена площа, яка задовольняє потреби у відпочинку, покращує умови місця проживання тощо», ― пояснює Анастасія Обрізків.
Вона додає, що цифра змінюється залежно від населення міста, типу озеленених територій і кліматичного району, призначення населеного пункту (курортне чи промислове місто, наприклад). У мікрорайоні на людину мусить припадати не менше 7 м. Враховують і тип забудови. Чим нижчою є будівля, тим більше метрів квадратних зеленої зони припадатиме на людину. Наразі в Івано-Франківську з цього переліку переважають класичні сквери та парки.
«У місті відносно достатньо зелених зон, ― говорить Анастасія Обрізків. Вона пояснює: у місті повинен бути або більше парків міського значення і парки, що задовольнили б потреби мешканців в окремих районах».
«Якщо подивитися на районування Івано-Франківська, ― продовжує вона, ― то видно, що у багатьох районах парків і скверів бракує. Наприклад, Гірка, Софіївка, Новий Світ, Будівельників та Брати мають лише один парк на всіх ― Молодіжний. Окремих скверів у кожному з них немає».
Експертка з кліматичної політики Світлана Романко каже, що в Івано-Франківську є багато прикладів порушення норм будівництва і створення зелених зон. Наприклад, зелена зона поруч з міським озером, вхід до якої повністю викладений плиткою, або ж ділянки поруч з Об’їзною, де не створили шумозахисних зелених зон, і вікна будинків виходять прямо на багатосмугову дорогу. Також надмірне кронування дерев, що їх калічить, не сприяє розвитку зелених зон і озелененню міста в цілому.
«В Івано-Франківську взагалі мало озеленення поруч з дорогою, а це обов’язково повинно бути. Треба не викладати тротуари бруківкою, а створювати зелені зони, що рятуватимуть від спеки ― брукуванням вулиць міська влада тільки погіршує ситуацію. І щоб було більше озеленення і комфорту, треба менше авто і парковок», ― каже Світлана Романко.
Зеленими зонами можна було би вважати прибудинкові території, та, на думку Анастасії Обрізків, через незаконні паркування, збільшення площі брукованого й асфальтового покриття ці ділянки стають усе менш зеленими.
«Не можна сказати, що в Івано-Франківську все погано з зеленими зонами, адже є парк Шевченка, Молодіжний, рекреаційні зони міського озера та Німецьке, зони вздовж річок, маленькі кишенькові сквери в центрі тощо, ― підсумовує Анастасія Обрізків. ― Тим не менш є території, де є велика прогалина у цій сфері, враховуючи ущільнення забудови та збільшення кількості мешканців і мешканок».
Також Анастасія додає, що варто поглянути на плани Івано-Франківська 100 років тому. Помітно, що зелених зон у місті було закладено більше.
«Це були не просто неосвоєні території, це були саме парки, ― говорить вона. ― Тоді ж почав своє існування парк Шевченка, сквер Міцкевича тощо. Загалом підходили до озеленення як до комплексу заходів».
Як створити зелену зону?
На думку Миколи Рябико, ситуація з Івано-Франківськом не є унікальною для України:
«Небагато міст можуть похизуватися блакитно-зеленою інфраструктурою, бо для цього передусім треба її проінспектувати, вкласти кошти в моніторинг, проаналізували проблеми і кліматичні процеси, зміну біорізноманіття. Треба збирати дані, а в Україні це можуть дозволити собі міста-мільйонники. Найближче до цього підійшли з київським УрбанАтласом».
Микола Рябика додає, що наразі місцева влада Львова, Рівного, Білої Церкви, Вінниці найбільше працює на збереження природного середовища. У Львові прийняли план «Зеленого міста», а у Вінниці збирають дані для створення міста-парку.
Також Микола Рябика каже, що наразі варто використовувати будь-які простори для створення зелених зон ― але це можуть бути зовсім різні об’єкти:
«Можна створити кишеньковий парк ― сквер у дворі замість парковки. Це може бути і паркан-живопліт, і зелені насадження на парковці, і зелені дахи чи стіни. Треба використовувати весь простір».
Світлана Романко вважає: щоб створити ефективні зелені зони, місто повинно почати з генплану і чітко його дотримуватися, адже наразі наявні плани порушують забудовники, а зелені ділянки, що мусили б охоронятися, знищують. Також чітке розуміння того, як влаштоване місто, дозволило б визначити, де доречні, наприклад, шумозахисні насадження.
«Європейський зелений курс, до якого має намір приєднатися Україна, дозволяє мерам проявляти більше самостійності, бути найбільш активними захисниками зелених зон, ― говорить Світлана Романко. ― Також у ЄС є Угода зелених міст, платформа міського озеленення, що доповнює Угоду мерів, яку підписали і в Україні. Також разом з платформою діють дві нагороди ― Зелена столиця Європи і Зелене листя Європи. Крім репутаційних переваг, це ще й 600 тисяч євро».
У 2020 році нагороду отримав Лісабон, де будь-хто проживає на відстані 300 метрів від зеленої зони. Тож Світлана Романко зазначає:
«Справа не тільки у деревах, а й у плануванні. З плануванням може допомогти Green City Tool ― «калькулятор», який у відповідь на введені дані про місто, проведе аналіз і запропонує рішення для озеленення. Це можна зробити без офіційної реєстрації, а зареєструвавшись ― порівняти власні досягнення з іншими містами. Також можна використовувати як приклад «Кліматичні цілі Львова» ― посібник від «Плато», стандарти Міжнародного союзу охорони природи».
Світлана Романко каже, що почати варто з озеленення кожної вулиці ― не просто посадити дерева, а й створити, наприклад, проникне покриття, щоб крізь нього проростала трава, озеленювати стіни та дахи, припинити скошувати траву. Ділянки на міських околицях треба оформлювати як зелені зони, а не віддавати під безконтрольну забудову, натомість домовлятися з бізнесом і пропонувати альтернативні ділянки замість зелених зон. А нові об’єкти в місті повинні ще й озеленювати свою територію. Також можна створювати окремі «тихі» райони, що вже поширені в ЄС ― це більш зелені місцини, які також захищені від шуму та мають обмежений рух авто.
Інший вихід для забудованих районів ― зелені дахи. Кожні 100 м такої зеленої зони здатні щороку поглинати 1,8 тонн викидів СО, що продукують 15 авто, а також виділяти кількість кисню, достатню для сотні людей. Також вони утримують 40% опадів, що може вберегти місто від підтоплення. Крім того, приміщення за зеленими стінами більш прохолодні і, ніж за звичайними бетонними або цегляними.
У ВООЗ наголошують, що зелені зони важливі для благополучного життя в місті, і дають чіткий план для створення нових зелених осередків.
По-перше, важливо розуміти, для кого і що планують створити. Тобто не варто просто засаджувати ділянку деревами. Можливо, саме в цьому районі мешкає багато сімей з дітьми, для яких важливо мати ігровий і навчальний простір? Або ж саме в цьому районі бракує місць для занять спортом, і доречними будуть велосипедні доріжки? До будь-яких рішень варто залучати громаду
По-друге, діяти відповідно до плану розвитку і бачити довготермінові наслідки створення зеленої зони. Наприклад, зважати на те, що ґрунти в районі особливо вологі, він знаходиться у низині, яку підтоплює, і в такому разі важливо подбати про висадку дерев, що будуть поглинати багато води і надалі зроблять район більш комфортним. По-третє, треба розглядати створення зелених зон як інструмент забезпечення громадського здоров’я та як інвестицію в спільноту.
При створенні зеленої зони важливо дотримуватися правил. Одне з найважливіших ― вона повинна бути в пішій доступності для містян і містянок на відстані не більше 300 метрів. Це ― ідеальний показник, вирахуваний ще в 1995 році.
Також важливо використовувати вже наявну соціальну інфраструктуру для озеленення (наприклад, школи, бізнес-районі, шопінг-квартали) і забезпечувати різноманітні типи зелених зон, не спиняючись на найбільш очевидному варіанті скверу чи парку. Зелена зона повинна бути зручно та безпечною, тож подбайте про доріжки, освітлення, доступ, лавки, сміттєві баки, громадські вбиральні.
Попри брак зелених зон і недосконале планування, українські міста, й Івано-Франківськ зокрема, ще мають шанс стати більш комфортними для життя й краще адаптуватися до зміни клімату.
Як приклад Світлана Романко наводить Дортмунд, друге найзеленіше місто Європи за Індексом зелених просторів. Зараз половина площі Дортмунда, що складає 280 км ― зелені зони, хоча саме місто задумували як індустріальне, шахтарське. Щоб досягнути такого результату, міська влада спершу створила розарій з 3 тисячами видів троянд, що став третім за величиною в світі, і парк з 4,5 тисячами дерев звідусіль. Це стало туристичною перевагою. Згодом у 90 мікрорайонах створили 100 садів, й обов’язково озеленили кожну дорогу.
«Щоб досягти такого результату, громадяни повинні діяти спільно з міською владою, ― говорить Світлана Романко. ― Наприклад, місто Гренобль почало працювати над цим питанням ще в 2005 році, скорочуючи викиди парникових газів. Окремі екорайони міста отримали нагороди, додаткові інвестиції на збільшення кількості зелених зон, влада почала платити власникам і власницям приватних садів за відкриття доступу до них. У місті запровадили вертикальне озеленення. І все це допомогло об’єднати мешканців і мешканок. Насправді це не складно, треба тільки бажання міської влади».
Про комунікацію як основну складову говорить і Микола Рябика:
«Треба враховувати думку громади, бізнесу, місцевої влади, науковців, ГО. Залучати «Громадський бюджет», звернення, партисипативні інструменти. Головне ― це комунікація».
