![П’янка стихія речей. Ґонзо-репортаж з франківського П’яного базару](https://kufer.media/wp-content/uploads/2021/06/DSCF6528-960x640.jpg)
Навіщо люди купують старі речі? Може, комусь бракує в житті старих кришталевих ваз, антикварних монет, тенісних м’ячиків? А хтось може просто шукати цікавих історій, які ховаються в них.
«Куфер» сходив на легендарний франківський П’яний базар і набрався вражень на цілий репортаж.
— Навіщо ви прибули в Порт-Роял, містер Сміт?
— Тільки не бреши!
— Ну що ж, я зізнаюся. Я маю намір реквізувати корабель, набрати людей на Тортузі, щоб вершити розбій на потребу моєї чорної душі.
— Я ж сказав — не брехати!
— Здається, він і не бреше.
— Будь це правда, він би нам не сказав.
— Тільки якби не знав, що істині ви не повірите.
Так і з П’яним базаром. Тут немає жодного пияка. Натомість тут панують високоінтелектуальні розмови: обговорення економічної кризи та відсутності нормальної судової і медичної реформи. А покупці — виключно в ідеально випрасуваних смокінгах.
![](https://kufer.media/wp-content/uploads/2021/06/DSCF2560-scaled.jpg)
Цей репортаж про місцеву стихійну барахолку. Сюди приходять за старими речима, що були у вжитку, а продають те, що просто не знадобилося. Тут внутрішній спокій та дзен зловлять колекціонери, пияки знайдуть компанію, а дівчата отримають сотню компліментів.
Разом із фотографкою Олесею Саєнко ми пішли на П’яний базар, щоб отримати антикварний оргазм і підслухати розмови. Ось тільки забули вдягнути смокінги.
![](https://kufer.media/wp-content/uploads/2021/06/DSCF6519-scaled.jpg)
Новенька, ще до нашої ери
До П’яного базару ще кількасот метрів, але при дорозі вже можна помітити стихійних продавців. Вони сидять попід парканом, який служить вішаками для їхніх речей — кілька пар штанів, сорочки, старі сумки.
П’яний базар працює на вулиці Тичини. Офіційно тут продають будматеріали та сантехніку, фактично — все, що тільки можна продати. Ринок працює тут десятиліттями — сюди ходили до того, як секонди стали мейнстрімом.
![](https://kufer.media/wp-content/uploads/2021/06/DSCF7151-scaled.jpg)
Першою у ланцюжку стихійних торговців помічаю бабусю років 60. Вона сидить біля дороги на коробці і розглядає упаковку, схожу на «хеппі міл» з МакДональдсу. Поруч — речі на продаж: радянська лялька (у моєї мами така ж була), ракетки для бадмінтону, старі фоторамки. Бабуся не надто балакуча, але дуже наполегливо пропонує придбати бодай щось — хай навіть не для себе, на подарунок.
Ввічливо дякую, але йду далі.
— Питайте, — звертається до нас дядько.
— Це ваші речі? Ви колекціонуєте?, — запитую, бо помічаю чимало раритету.
— Колекціоную. Брошечки всякі, поломані годинники на запчастини, медальйончики, кулончики. Ось брошечка є гарна в мене.
— А яку найстарішу річ маєте?
— Монета є римська, 2000 років назад
— Покажете?
— А що від того зміниться?
— Подивитися хочу.
![](https://kufer.media/wp-content/uploads/2021/06/DSCF6529-scaled.jpg)
Сміється, але погоджується. Поки шукає, підходить покупець.
— Ця купюра покрита 24-каратним золотом, — з гордістю каже продавець. — Вам саму старішу монету показати? От така є: це 300 років до нашої ери. З цієї сторони двуликий Янус, а з цієї — міс корабля.
Поки чоловік пішов копирсатися в сумках у пошуках тієї самої монети, стою і роздивляюся товар. Тут і величезний вибір годинників на будь-який смак, розмір і вік: золоті, як із преміум-сегменту мого дідуся, чи на сучасний лад. З шкіряними, гумовими чи металевим ремінцем. Є й чимало жіночих прикрас, брошок. Потім впадають в око значки, які я в 7 класі вішала на портфель. Здається, для повного комплекту бракує тільки кепсів з покемонами.
У центрі столу оберігає всі ці скарби паперова Божа матір з Ісусом на руках (так безпечніше, мабуть).
![](https://kufer.media/wp-content/uploads/2021/06/DSCF7313-scaled.jpg)
— Осторожно!, — кричить продавець і летить вихоплювати з рук покупця товар.
— Я вибачаюсь, вибачаюсь, — перелякано, відходячи від прилавку, відповідає чоловік, який ненароком впустив папку із монетами.
— Та то ж новенькі монети. Ви тако дивіться тутво собі, не обов’язково їх підіймати. Я розумію, що сліпі (саме в цей момент чоловік поправив окуляри). Спитайтеся, бо пару раз так впаде, стукнеться. Потім людина прийде до мене і скаже, що монета побита.
![](https://kufer.media/wp-content/uploads/2021/06/DSCF6530-scaled.jpg)
Якщо монети віком 300 років до нашої ери колекціонер вважає новенькими, виходить, що я дарма зберігаю 5 копійок 2009 і 2011 років з надією колись продати за шалені кошти.
Намагаюся розрядити обстановку, врятувавши розгубленого дідуся, і повертаюся до теми, яка точно переключить чоловіка з негативної ноти:
— А хто робить оцінку монет?
— Я 37 років колекціоную, то мені ще експерта треба?, — сміється він.
— А як ви навчилися?
— Та як навчився? Та читається література, каталоги різні. То мусить шось сі читатися, дивитися.
Таких монет у чоловіка чимало. Окрім того, він купує різні годинники і може обміняти якусь річ, якщо вона його зацікавить. Усі речі тут — його власні: щось збирав, щось купував. Каже, люди цікавляться і часто купують монети на ювілей.
Спало на думку: подарую подрузі на ювілей замість чашки із гусьом новеньку монету віком 300 років до нашої ери і побажаю зберегтися так гарно, як вона.
![](https://kufer.media/wp-content/uploads/2021/06/DSCF7115-scaled.jpg)
Електрик більше не кукурікає
— А що це таке?
— А що вам треба?
— Та хочу штуку одну зробити, але ще не знаю. Хочу поекспериментувати. Тому й питаю, щоб знати собі.
— Це амперметр.
— Ви скажіть, що він вимірює.
Здається, все, що пам’ятають люди з фізики: якщо потерти ручку об голову — електризується волосся. А якщо ще й якщо прикласти його до папірця — можна відчути себе чарівником з Гоґвортсу.
— Я ж ще раз кажу: ви скажіть, що маєте робити.
— Я сама не знаю. Експеримент.
— Ну який? З чим зв’язаний? Електрика?
— Ну та, з електрикою. Щоб лампочки мигали.
— Ага. Шоб лампочка оце світила, да? І регулірувалася? От вам це. Якшо ви хочете, шоб світило, то вам треба трансформатор. Ось ця плата регулірує від нуля до двіста двадцять – то, шо є в розетці. А цьою стороною ви ставите в лампочку і від нуля до максимуму регуліруєте по освітленню.
![](https://kufer.media/wp-content/uploads/2021/06/DSCF6525-scaled.jpg)
Михайло продає тут уже давно. На руці помічаю обручку — одружений. Цей чоловік із тих, хто любить поговорити. Єдине, перепитує через слово:
— Я вже три роки не кукурікаю, в вухах пищить, не чую нічого. Півжизні з тими дротами провів. 16 раз моє життя на волосині висіло. Але зараз цієї професії ніде не треба. Купа злодіїв хочуть використати, тому я задаром ніде не йду робити. Якщо людина ідіот — це надовго, ви самі це знаєте. І це не вилічимо.
Тому й торгує тут тим, що вдома є. Чоловік вчився на електрика і має величезний досвід, про який відверто хвалиться й мені:
— Ось це тут перед вами не просто дядько стоїть, а дядько, в якого дипломована робота в городі Нововолинськ — світломузикальний фонтан. Але це не блимавка, це ставок. Всі прожектори в воді стоять. І такої заграви ви не видите, бо то колонка 50 ВАТ прибита, одна і друга. Коли клапани відкриваються — вода сикає так високо.
![](https://kufer.media/wp-content/uploads/2021/06/DSCF7145-scaled.jpg)
Продовжую роздивлятися речі, адже на відміну від попереднього продавця вибір товару в Михайла дуже хаотичний. Але це й не дивно, адже за життя чим тільки не займався:
— Багато підзвучок для музикантів робив. І по церквах підзвучок теж робив, щоб воно там алилуйкало. Та шо хоч міг робити. Старші люди казали, що хочуть, би по радіо служба божа йшла — але хтіли іменно свою. Але тут теж залежить, чи передавач потужний. Ще на машину робив для водіння сигнали. Якшо вона стоїть, то «червона рута» нормально гралася. А як на швидкості — то вона швиденько «тидидим» — один куплєт і всьо.
Фотографа годують ноги
Щоб потрапити зі стихійного недобазару на сам П’яний ринок, де можна придбати купу різної всячини, треба добряче полазити між рядами. Тут уже немає стареньких бабусь з дитячими іграшками — лише кремезні мужики з запахом сигарет та перегаром з рота.
![](https://kufer.media/wp-content/uploads/2021/06/DSCF7314-scaled.jpg)
— Шо вас цікавить? Питайте, — налітає на мене чувак, одразу припрошуючи до свого прилавку.
— О, а що це таке?, — запитую, беручи в руки виріб із шишок.
— Це з шишки, це мастєр робив.
— А де ви взяли таке?
— Не знаю, то жінка продає недорого, хоче 40 гривень. То прикольно. Як лагеря будуть відкриватися, і не для лагерів. Можете дома як вазу собі поставити: розочки, водички налити. І буде прикольно собі на столі стояти.
— Воно трошки розпадається.
— То собі обтянеться якимсь шнУрком або дротом і буде триматися. За 35 беріть, ну.
— А що є?
— Книжки є. По консервації, по садоводству. Але ви сі далекі від того. Шо ше може бути… Агротехніка, таке во. Воно отаке, їсти не просить. «Огород по-французьки» — отакєво можете подивитися.
![](https://kufer.media/wp-content/uploads/2021/06/DSCF7128-scaled.jpg)
Усі книжки у нього обережно поскладені у дерев’яному ящику. Починаю легко копирсатися у пошуках чогось цікавого. І таки знаходжу:
— А що це за «пачотная грамата»?
— Та то якшо ви історик і цікавитеся, то буде цікаво. То ше за комуністів отаке во це давали. То 10 гривень, але дуже цінна.
— Вона ваша, грамота?
— Нє, та де моя. То ше колись давали.
— А звідки вона у вас?
— Та ж яка різниця звідки? Мені дали, би я продав. Вона цікава, бачте. Союзський варіант, за Союзу ше давали. 10 гривень то не великі гроші, пів хліба, але бачте, хто з історічєского факультету, той цікавиться. Колись то була історія. У мене була книжка історічєска, ще з 33-го року, то я її за 200 гривень продав. І там така пов‘язка, з якими хлопці з Червонограда ходили. Але вже нема, бо продав. Хлопці навіть не торгувалися.
![](https://kufer.media/wp-content/uploads/2021/06/DSCF7129-scaled.jpg)
Видно, чоловік дуже хоче продати свій товар. Нехай навіть і за дрібницю. От цікаво: це ж як все в житті має скластися погано, щоб продавати попригунчик за 10 гривень? І не просто продавати, а уклінно благати, переконуючи, що він мені дуже треба. А коли я вкотре відмовляю застосувати залізний аргумент: «Та то ж лише 10 гривень, пів хліба. Невеликі гроші».
Питаю, де можна купити камери.
— Шо-шо? Камери? Ади во в сего чоловіка є. Повно. Славік в буді повно фотоапаратів має. В мене теж десь є, але я його закинув.
— Фотоапарати? В мене є, — чує нашу розмову чоловік збоку і, знімаючи з шнурка, який прив’язаний до гаража, фотоапарат, несе до мене.
— О, Бодя, точно, я забув за тебе. Федорович, робочий цей в тебе?
— Шо-шо?
— Фотоапарат цей робочий в тебе? Чи треба пльонку купляти?
— А шо ти мене питаєш? Ха-ха. Я шо, гроші за нього хочу, чи шо?
— Безкоштовно даєте?, — здивовано перепитую я.
— Поремонтуєте. Майстерня є. Я звідки знаю. Як дівчина, жіночка знає як користуватися, то я шо?
— Та питає, чи робочий… Бачте, він звідки знає.
— Нашо мені дурити?
![](https://kufer.media/wp-content/uploads/2021/06/DSCF7300-scaled.jpg)
А далі розпочався план-перехоплення як в американських бойовиках.
— Краще подивіться на м’ячики. Є такі во. Тенісні м‘ячики, шарікі. Всякі є
— Восімсят гривень і ваш — беріть на запчасті, — чувак далі пропонує купити невідомо чи працюючий фотоапарат.
— Ножнички не цікавлять такі маленькі?
— Та ти краще ті дівчачі покажи.
— Я маю маленькі такі.
— Ну, то їм такі і треба, щоб делікатно обробляти.
— А пачотна грамота не зацікавила вас?
— Ой, дівчата, беріть фотоапарат на запчасті.
— Це ж дріб’язок, 30 гривень… В який день ще будете ходити? Вівторок, середа? Я десь маю фотоапарат, але мене не буде в понеділок. Йдіть до Славіка, він має повно фотоапаратів.
![](https://kufer.media/wp-content/uploads/2021/06/DSCF7138-scaled.jpg)
Цей Славік, як невдовзі з’ясувалося, професійний фотограф і камер у нього справді чимало. На П’яному базарі він вже два роки розпродує речі свого колеги, який виїхав за кордон, а його попросив допомогти.
— Не знаю, що вас цікавить. От є фотоапарат такий. Ось паспорт.
— Скільки йому років?
— Зараз вам скажу. 1979-й. Це розроблений він був в 79-му, я так думаю. Є ще ось такий — дальномір.
— Ви колись займалися фотографією?, — зацікавлено питаю я, бо бачу, що шарить в цій темі краще попередніх дядьок.
— Так, — небагатослівно відповідає чоловік й продовжує копирсатися серед розвішених на стінці камер — у нього їх тут чимало на будь-який смак і вік, — Я професійний фотограф. Закінчував училище, працював в ЗАГСі, працював де не хочеш.
— А можна вас сфотографувати?
— Для чого?
— Так, я вибачаюся, — до нас підходить брат Славіка, — нас двох фотаграфіруйтє. Какіє дєвчонкі красівиє. Прахадітє міма, їх разисківаєт паліция.
![](https://kufer.media/wp-content/uploads/2021/06/DSCF7135-scaled.jpg)
— Що вас цікавить? Може, об’єктиви?, — намагається повернутися до улюбленої теми Славік.
— Маєте ще об’єктиви?, — питаю.
— Канєшно маю. Я ж не буду тут тримати, щоб воно окислялося. Плівки є. Маю набір для чорно-білої фотографії.
Далі з коробки дістає кілька книг, які радить прочитати. Пригадує, що сам вчився на цих книгах.
— Тут є композиція, п’яте, десяте. Вам треба вчитися, якщо хочете бути професійними фотографами.
— А скільки років ви працювали фотографом?
— Зараз вам скажу. Коли я закінчив? У 1982 році закінчив училище по фотографії. І працював десь до 1990-х років.
— А потім лишили цю справу?
— Нє, у мене був єдиний випуск з ремонтом фотографій. Таке було 16-те училище. Я, окрім того, що фотограф, ще й ремонтую їх. Потім працював в пункті фотолюбителів. Ми проявляли слайди, друкували фотографії, на вулиці фотографував людей, які могли замовити потім фото. Ходили похорони фотографувати, садіки, хрестини. Але фотографа ноги годують, там бігати треба. А в мене інвалідність.
— Часто люди купують фотоапарати, плівки?
— Буває. Не часто, але буває. А ви що? Чим займаєтеся?
— Вчуся, студентка. В Прикарпатському.
— На філології?
— Ага.
Славік сміється.
— У мене дочка там закінчувала, але вже давно.
Із журналісток в КГБистку
Судячи зі спостережень (і розповідей продавців), конкретних точок із одним видом товару на продаж тут немає. Торгують тим, що кожен має вдома — що завалялося в коморі і займає багато місця. Зараз, влітку, наприклад, купують сапи, лопати, граблі, вила, сокири, молоти.
![](https://kufer.media/wp-content/uploads/2021/06/DSCF7132-scaled.jpg)
Хочу йти далі, бо надто сподобалося слухати людей, але розумію, що від сили п’ять точок — і баста. Питаю в брата Славіка чому, він якраз запалює цигарку:
— А що, це вже весь базар?
— А шо вам треба? Там будка була мальчіка, але зараз тут склади. Склади, дівчата. Нема того мальчішечки, царство небесне. Он десь може молиться, нема його. Он краще у дяді Вані сокири подивіться.
— Шо, дівчата? Склався я вже. Хрустальну вазу маю, берете?, — дістає із сумки в клітинку (знаєте, оце як колись з такими їздили в села) дядя Ваня те, що з самого верху лежало. Склався вже, додому зібрався.
![](https://kufer.media/wp-content/uploads/2021/06/DSCF7122-scaled.jpg)
— Ці дівчата звідти, звідки ти. Потім оні ці фотографії… КГБ, розумієш?, — з усмішкою і навіть трохи пританцьовуючи показує на мене брат Славіка.
— Не слухайте того вуйка, — махає рукою дядя Ваня, насуплюючи брови .
— Та я тобі кажу. Ти думаєш, якщо вони симпатичні, то всьо, нема питань?
Отако ледь за годину із журналісток записали в КГБистку. Хоча, хто його знає?
Вазу, на жаль, не купили. Грамоту теж.