Навіщо люди купують старі речі? Може, комусь бракує в житті старих кришталевих ваз, антикварних монет, тенісних м’ячиків? А хтось може просто шукати цікавих історій, які ховаються в них.
«Куфер» сходив на легендарний франківський П’яний базар і набрався вражень на цілий репортаж.
— Навіщо ви прибули в Порт-Роял, містер Сміт?
— Тільки не бреши!
— Ну що ж, я зізнаюся. Я маю намір реквізувати корабель, набрати людей на Тортузі, щоб вершити розбій на потребу моєї чорної душі.
— Я ж сказав — не брехати!
— Здається, він і не бреше.
— Будь це правда, він би нам не сказав.
— Тільки якби не знав, що істині ви не повірите.
Так і з П’яним базаром. Тут немає жодного пияка. Натомість тут панують високоінтелектуальні розмови: обговорення економічної кризи та відсутності нормальної судової і медичної реформи. А покупці — виключно в ідеально випрасуваних смокінгах.
Цей репортаж про місцеву стихійну барахолку. Сюди приходять за старими речима, що були у вжитку, а продають те, що просто не знадобилося. Тут внутрішній спокій та дзен зловлять колекціонери, пияки знайдуть компанію, а дівчата отримають сотню компліментів.
Разом із фотографкою Олесею Саєнко ми пішли на П’яний базар, щоб отримати антикварний оргазм і підслухати розмови. Ось тільки забули вдягнути смокінги.
Новенька, ще до нашої ери
До П’яного базару ще кількасот метрів, але при дорозі вже можна помітити стихійних продавців. Вони сидять попід парканом, який служить вішаками для їхніх речей — кілька пар штанів, сорочки, старі сумки.
П’яний базар працює на вулиці Тичини. Офіційно тут продають будматеріали та сантехніку, фактично — все, що тільки можна продати. Ринок працює тут десятиліттями — сюди ходили до того, як секонди стали мейнстрімом.
Першою у ланцюжку стихійних торговців помічаю бабусю років 60. Вона сидить біля дороги на коробці і розглядає упаковку, схожу на «хеппі міл» з МакДональдсу. Поруч — речі на продаж: радянська лялька (у моєї мами така ж була), ракетки для бадмінтону, старі фоторамки. Бабуся не надто балакуча, але дуже наполегливо пропонує придбати бодай щось — хай навіть не для себе, на подарунок.
Ввічливо дякую, але йду далі.
— Питайте, — звертається до нас дядько.
— Це ваші речі? Ви колекціонуєте?, — запитую, бо помічаю чимало раритету.
— Колекціоную. Брошечки всякі, поломані годинники на запчастини, медальйончики, кулончики. Ось брошечка є гарна в мене.
— А яку найстарішу річ маєте?
— Монета є римська, 2000 років назад
— Покажете?
— А що від того зміниться?
— Подивитися хочу.
Сміється, але погоджується. Поки шукає, підходить покупець.
— Ця купюра покрита 24-каратним золотом, — з гордістю каже продавець. — Вам саму старішу монету показати? От така є: це 300 років до нашої ери. З цієї сторони двуликий Янус, а з цієї — міс корабля.
Поки чоловік пішов копирсатися в сумках у пошуках тієї самої монети, стою і роздивляюся товар. Тут і величезний вибір годинників на будь-який смак, розмір і вік: золоті, як із преміум-сегменту мого дідуся, чи на сучасний лад. З шкіряними, гумовими чи металевим ремінцем. Є й чимало жіночих прикрас, брошок. Потім впадають в око значки, які я в 7 класі вішала на портфель. Здається, для повного комплекту бракує тільки кепсів з покемонами.
У центрі столу оберігає всі ці скарби паперова Божа матір з Ісусом на руках (так безпечніше, мабуть).
— Осторожно!, — кричить продавець і летить вихоплювати з рук покупця товар.
— Я вибачаюсь, вибачаюсь, — перелякано, відходячи від прилавку, відповідає чоловік, який ненароком впустив папку із монетами.
— Та то ж новенькі монети. Ви тако дивіться тутво собі, не обов’язково їх підіймати. Я розумію, що сліпі (саме в цей момент чоловік поправив окуляри). Спитайтеся, бо пару раз так впаде, стукнеться. Потім людина прийде до мене і скаже, що монета побита.
Якщо монети віком 300 років до нашої ери колекціонер вважає новенькими, виходить, що я дарма зберігаю 5 копійок 2009 і 2011 років з надією колись продати за шалені кошти.
Намагаюся розрядити обстановку, врятувавши розгубленого дідуся, і повертаюся до теми, яка точно переключить чоловіка з негативної ноти:
— А хто робить оцінку монет?
— Я 37 років колекціоную, то мені ще експерта треба?, — сміється він.
— А як ви навчилися?
— Та як навчився? Та читається література, каталоги різні. То мусить шось сі читатися, дивитися.
Таких монет у чоловіка чимало. Окрім того, він купує різні годинники і може обміняти якусь річ, якщо вона його зацікавить. Усі речі тут — його власні: щось збирав, щось купував. Каже, люди цікавляться і часто купують монети на ювілей.
Спало на думку: подарую подрузі на ювілей замість чашки із гусьом новеньку монету віком 300 років до нашої ери і побажаю зберегтися так гарно, як вона.
Електрик більше не кукурікає
— А що це таке?
— А що вам треба?
— Та хочу штуку одну зробити, але ще не знаю. Хочу поекспериментувати. Тому й питаю, щоб знати собі.
— Це амперметр.
— Ви скажіть, що він вимірює.
Здається, все, що пам’ятають люди з фізики: якщо потерти ручку об голову — електризується волосся. А якщо ще й якщо прикласти його до папірця — можна відчути себе чарівником з Гоґвортсу.
— Я ж ще раз кажу: ви скажіть, що маєте робити.
— Я сама не знаю. Експеримент.
— Ну який? З чим зв’язаний? Електрика?
— Ну та, з електрикою. Щоб лампочки мигали.
— Ага. Шоб лампочка оце світила, да? І регулірувалася? От вам це. Якшо ви хочете, шоб світило, то вам треба трансформатор. Ось ця плата регулірує від нуля до двіста двадцять – то, шо є в розетці. А цьою стороною ви ставите в лампочку і від нуля до максимуму регуліруєте по освітленню.
Михайло продає тут уже давно. На руці помічаю обручку — одружений. Цей чоловік із тих, хто любить поговорити. Єдине, перепитує через слово:
— Я вже три роки не кукурікаю, в вухах пищить, не чую нічого. Півжизні з тими дротами провів. 16 раз моє життя на волосині висіло. Але зараз цієї професії ніде не треба. Купа злодіїв хочуть використати, тому я задаром ніде не йду робити. Якщо людина ідіот — це надовго, ви самі це знаєте. І це не вилічимо.
Тому й торгує тут тим, що вдома є. Чоловік вчився на електрика і має величезний досвід, про який відверто хвалиться й мені:
— Ось це тут перед вами не просто дядько стоїть, а дядько, в якого дипломована робота в городі Нововолинськ — світломузикальний фонтан. Але це не блимавка, це ставок. Всі прожектори в воді стоять. І такої заграви ви не видите, бо то колонка 50 ВАТ прибита, одна і друга. Коли клапани відкриваються — вода сикає так високо.
Продовжую роздивлятися речі, адже на відміну від попереднього продавця вибір товару в Михайла дуже хаотичний. Але це й не дивно, адже за життя чим тільки не займався:
— Багато підзвучок для музикантів робив. І по церквах підзвучок теж робив, щоб воно там алилуйкало. Та шо хоч міг робити. Старші люди казали, що хочуть, би по радіо служба божа йшла — але хтіли іменно свою. Але тут теж залежить, чи передавач потужний. Ще на машину робив для водіння сигнали. Якшо вона стоїть, то «червона рута» нормально гралася. А як на швидкості — то вона швиденько «тидидим» — один куплєт і всьо.
Фотографа годують ноги
Щоб потрапити зі стихійного недобазару на сам П’яний ринок, де можна придбати купу різної всячини, треба добряче полазити між рядами. Тут уже немає стареньких бабусь з дитячими іграшками — лише кремезні мужики з запахом сигарет та перегаром з рота.
— Шо вас цікавить? Питайте, — налітає на мене чувак, одразу припрошуючи до свого прилавку.
— О, а що це таке?, — запитую, беручи в руки виріб із шишок.
— Це з шишки, це мастєр робив.
— А де ви взяли таке?
— Не знаю, то жінка продає недорого, хоче 40 гривень. То прикольно. Як лагеря будуть відкриватися, і не для лагерів. Можете дома як вазу собі поставити: розочки, водички налити. І буде прикольно собі на столі стояти.
— Воно трошки розпадається.
— То собі обтянеться якимсь шнУрком або дротом і буде триматися. За 35 беріть, ну.
— А що є?
— Книжки є. По консервації, по садоводству. Але ви сі далекі від того. Шо ше може бути… Агротехніка, таке во. Воно отаке, їсти не просить. «Огород по-французьки» — отакєво можете подивитися.
Усі книжки у нього обережно поскладені у дерев’яному ящику. Починаю легко копирсатися у пошуках чогось цікавого. І таки знаходжу:
— А що це за «пачотная грамата»?
— Та то якшо ви історик і цікавитеся, то буде цікаво. То ше за комуністів отаке во це давали. То 10 гривень, але дуже цінна.
— Вона ваша, грамота?
— Нє, та де моя. То ше колись давали.
— А звідки вона у вас?
— Та ж яка різниця звідки? Мені дали, би я продав. Вона цікава, бачте. Союзський варіант, за Союзу ше давали. 10 гривень то не великі гроші, пів хліба, але бачте, хто з історічєского факультету, той цікавиться. Колись то була історія. У мене була книжка історічєска, ще з 33-го року, то я її за 200 гривень продав. І там така пов‘язка, з якими хлопці з Червонограда ходили. Але вже нема, бо продав. Хлопці навіть не торгувалися.
Видно, чоловік дуже хоче продати свій товар. Нехай навіть і за дрібницю. От цікаво: це ж як все в житті має скластися погано, щоб продавати попригунчик за 10 гривень? І не просто продавати, а уклінно благати, переконуючи, що він мені дуже треба. А коли я вкотре відмовляю застосувати залізний аргумент: «Та то ж лише 10 гривень, пів хліба. Невеликі гроші».
Питаю, де можна купити камери.
— Шо-шо? Камери? Ади во в сего чоловіка є. Повно. Славік в буді повно фотоапаратів має. В мене теж десь є, але я його закинув.
— Фотоапарати? В мене є, — чує нашу розмову чоловік збоку і, знімаючи з шнурка, який прив’язаний до гаража, фотоапарат, несе до мене.
— О, Бодя, точно, я забув за тебе. Федорович, робочий цей в тебе?
— Шо-шо?
— Фотоапарат цей робочий в тебе? Чи треба пльонку купляти?
— А шо ти мене питаєш? Ха-ха. Я шо, гроші за нього хочу, чи шо?
— Безкоштовно даєте?, — здивовано перепитую я.
— Поремонтуєте. Майстерня є. Я звідки знаю. Як дівчина, жіночка знає як користуватися, то я шо?
— Та питає, чи робочий… Бачте, він звідки знає.
— Нашо мені дурити?
А далі розпочався план-перехоплення як в американських бойовиках.
— Краще подивіться на м’ячики. Є такі во. Тенісні м‘ячики, шарікі. Всякі є
— Восімсят гривень і ваш — беріть на запчасті, — чувак далі пропонує купити невідомо чи працюючий фотоапарат.
— Ножнички не цікавлять такі маленькі?
— Та ти краще ті дівчачі покажи.
— Я маю маленькі такі.
— Ну, то їм такі і треба, щоб делікатно обробляти.
— А пачотна грамота не зацікавила вас?
— Ой, дівчата, беріть фотоапарат на запчасті.
— Це ж дріб’язок, 30 гривень… В який день ще будете ходити? Вівторок, середа? Я десь маю фотоапарат, але мене не буде в понеділок. Йдіть до Славіка, він має повно фотоапаратів.
Цей Славік, як невдовзі з’ясувалося, професійний фотограф і камер у нього справді чимало. На П’яному базарі він вже два роки розпродує речі свого колеги, який виїхав за кордон, а його попросив допомогти.
— Не знаю, що вас цікавить. От є фотоапарат такий. Ось паспорт.
— Скільки йому років?
— Зараз вам скажу. 1979-й. Це розроблений він був в 79-му, я так думаю. Є ще ось такий — дальномір.
— Ви колись займалися фотографією?, — зацікавлено питаю я, бо бачу, що шарить в цій темі краще попередніх дядьок.
— Так, — небагатослівно відповідає чоловік й продовжує копирсатися серед розвішених на стінці камер — у нього їх тут чимало на будь-який смак і вік, — Я професійний фотограф. Закінчував училище, працював в ЗАГСі, працював де не хочеш.
— А можна вас сфотографувати?
— Для чого?
— Так, я вибачаюся, — до нас підходить брат Славіка, — нас двох фотаграфіруйтє. Какіє дєвчонкі красівиє. Прахадітє міма, їх разисківаєт паліция.
— Що вас цікавить? Може, об’єктиви?, — намагається повернутися до улюбленої теми Славік.
— Маєте ще об’єктиви?, — питаю.
— Канєшно маю. Я ж не буду тут тримати, щоб воно окислялося. Плівки є. Маю набір для чорно-білої фотографії.
Далі з коробки дістає кілька книг, які радить прочитати. Пригадує, що сам вчився на цих книгах.
— Тут є композиція, п’яте, десяте. Вам треба вчитися, якщо хочете бути професійними фотографами.
— А скільки років ви працювали фотографом?
— Зараз вам скажу. Коли я закінчив? У 1982 році закінчив училище по фотографії. І працював десь до 1990-х років.
— А потім лишили цю справу?
— Нє, у мене був єдиний випуск з ремонтом фотографій. Таке було 16-те училище. Я, окрім того, що фотограф, ще й ремонтую їх. Потім працював в пункті фотолюбителів. Ми проявляли слайди, друкували фотографії, на вулиці фотографував людей, які могли замовити потім фото. Ходили похорони фотографувати, садіки, хрестини. Але фотографа ноги годують, там бігати треба. А в мене інвалідність.
— Часто люди купують фотоапарати, плівки?
— Буває. Не часто, але буває. А ви що? Чим займаєтеся?
— Вчуся, студентка. В Прикарпатському.
— На філології?
— Ага.
Славік сміється.
— У мене дочка там закінчувала, але вже давно.
Із журналісток в КГБистку
Судячи зі спостережень (і розповідей продавців), конкретних точок із одним видом товару на продаж тут немає. Торгують тим, що кожен має вдома — що завалялося в коморі і займає багато місця. Зараз, влітку, наприклад, купують сапи, лопати, граблі, вила, сокири, молоти.
Хочу йти далі, бо надто сподобалося слухати людей, але розумію, що від сили п’ять точок — і баста. Питаю в брата Славіка чому, він якраз запалює цигарку:
— А що, це вже весь базар?
— А шо вам треба? Там будка була мальчіка, але зараз тут склади. Склади, дівчата. Нема того мальчішечки, царство небесне. Он десь може молиться, нема його. Он краще у дяді Вані сокири подивіться.
— Шо, дівчата? Склався я вже. Хрустальну вазу маю, берете?, — дістає із сумки в клітинку (знаєте, оце як колись з такими їздили в села) дядя Ваня те, що з самого верху лежало. Склався вже, додому зібрався.
— Ці дівчата звідти, звідки ти. Потім оні ці фотографії… КГБ, розумієш?, — з усмішкою і навіть трохи пританцьовуючи показує на мене брат Славіка.
— Не слухайте того вуйка, — махає рукою дядя Ваня, насуплюючи брови .
— Та я тобі кажу. Ти думаєш, якщо вони симпатичні, то всьо, нема питань?
Отако ледь за годину із журналісток записали в КГБистку. Хоча, хто його знає?
Вазу, на жаль, не купили. Грамоту теж.
