Партнер:
Про що ми думаємо, коли думаємо про Івано-Франківськ? Що це місто-фортеця, яке завдячує своїм існуванням полякам? Що це уламок щасливої Австрії, з її сецесійними будинками та залізницею? Що це брама до Карпат, і звідси рукою сягнути до гуцулів? Чи є місто чимось одним, чи взагалі — жодним з переліченого?
«Куфер» розбирається, як місто зі Станиславова перетворилося на Івано-Франківськ, що воно втратило і набуло в процесі зміни образів та міфів про себе.
Мрія про ідеальне місто
Кінець XVII століття. В Європі відбуваються геополітичні зміни: закінчилася Тридцятилітня війна, країни поділилися на суверенні держави. Польський магнат Андрій Потоцький у 1662-му році засновує місто на місці двох сіл: Заболоття та Княгинин.
«Є така версія, що в нього були не дуже добрі стосунки з батьком, який всі свої маєтки обіцяв заповісти молодшому сину. Андрій, як старший син, хотів мати свій родинний осередок, тому заснував на цих землях власну магнатську резиденцію Станиславів і назвав місто на честь свого сина Станіслава Потоцького», — розповідає краєзнавець Іван Бондарев.
Часи були непевні: на міста регулярно нападали хто тільки міг, а польська аристократія конкурувала між собою. Потоцький вирішив створити не просто місто, а місто-фортецю, аби захистити свої інвестиції та мешканців. І не прогадав.
«Вже через 14 років після заснування місто витримало великий іспит на живучість. Коли величезна турецька армія прийшла під стіни Станиславова, облога тривала близько десяти днів, але місто вистояло і таким чином пройшло перевірку боєм», — каже Іван Бондарев.
Потоцький хотів створити «ідеальне місто» (досить популярна концепція доби Відродження), яке було б безпечним, архітектурно та соціально цілісним. Проте, його задум не справдився, адже за часів Першої Речі Посполитої населення було етнічно, професійно та релігійно поляризоване.
Спочатку тут жили чотири основні нації: поляки, українці, вірмени та євреї. Всі ці громади були самостійними, проживали на окремих дільницях і мало взаємодіяли між собою. В місті досі помітна їхня присутність на прикладі культових споруд: синагога Темпель, колишня вірменська церква (нині — Кафедральний собор Покрови Пресвятої Богородиці, або ж «блакитна» церква), колишній польський Колегіальний костел пресвятої діви Марії (тепер тут художній музей), костел єзуїтів (зараз — Катедральний храм святого воскресіння УГКЦ).
Було навіть два магістрати (суди) — вірменський і польсько-український. Вірмени істотно вплинули на розвиток економіки міста і вже в перші десятиліття після свого заснування Станиславів став заможним осередком торгівлі: вони переправляли худобу зі сходу до Європи, займалися шкірою та іншими ремеслами. Навіть коли вірмени вже асимілювались в місті, їхня присутність була достатньо помітною.
«У ХІХ — на початку ХХ століття говорили про певну орієнтальність, барвистість і екзотичність Станиславова власне через вірмен», — розповідає письменник Тарас Прохасько.
Помітними були й євреї та міф про єврейське «місто в місті». Євреї були чи не найчисельнішою етнічною групою аж до 1939-го року. Вони майже не брали участі у міському житті, жили на окремій дільниці, проте залишили багато архітектурних слідів, які ми бачимо сьогодні.
Так у місті, що мало б бути ідеальним гармонійним поєднанням всіх сфер свого життя, по черзі перетягували на себе ковдру люди, які тут мешкали.
При цьому за часів Першої Речі Посполитої саме польська культура була домінантною серед інших.
«Категоріями міської культури були польські ідеали та польська історія. Це також було пов’язано із римо-католицизмом. Українців не розглядали як потенційних партнерів у творенні міської культури, їх відсунули на певний маргінес. Оскільки міський простір був опанований поляками чи євреями, українці займалися найпримітивнішим бізнесом на околицях», — пояснює історик Іван Монолатій.
Ця тенденція збережеться до ХХ століття: історик наводить дані, згідно з якими станом на 1913 рік українські купці складали лише 1,7% приватних торговців міста — поруч з євреями (92,7%) та поляками (5,5%).
Прекрасна епоха
Під кінець XVIII століття Галичина відійшла під владу Габсбургів. Так Станиславів став частиною Австро-Угорської імперії (і отримав назву Станіслав). Вона змінює бачення розвитку міста: тепер це вже не місто-фортеця, а місто, яке має стати центром округи.
«Габсбурги мали чіткі правила гри щодо того, як має розвиватися європейське місто, навіть якщо воно знаходилося на периферії монархії. Австрія унормувала суспільні відносини, досягла повсякденного миру між мешканцями», — каже Іван Монолатій.
Можливо, найголовніше, що залишила австрійська влада після себе — це залізниця. Імперія перетворила Станіслав на важливий залізничний центр. За право мати в себе дирекцію сперечалися такі міста як Чернівці, Коломия, Перемишль. З появою залізниці до території міста додалася ще одна етнічна група — німці, запрошені робітники з глибин Австрії. Так з’явилися цілі райони, де жили майстри з Німеччини — Німецька колонія та Майзлі (на фото нижче можна побачити, як виглядає район колонії зараз).
«Основний фактор того, що Франківськ такий, як він є — за Австрії ми втримали статус адміністративно-територіальної одиниці, центру повіту. Ну і також в цей період почалася науково-технічна революція, стався прорив: місто отримало залізницю, телефон, телеграф, перші електростанції. Це дало потужний економічний поштовх», — каже Іван Бондарев.
Вважається, що для Франківська це була «прекрасна епоха» в багатьох аспектах. Трохи менше ніж за 150 років Австрія сформувала неповторну атмосферу архітектурного ансамблю, естетику сецесії, яку ми сьогодні бачимо на вуличках міста: кам’яниці на Стометрівці, будинки в престижних районах, як-от на вулиці Липовій (теперішня Шевченка), район вулиці Генерала Тарнавського (як на фото нижче).
«Австрія була досить толерантною до українців і правила по принципу «розділяй і володарюй», — пояснює архітектор Ігор Панчишин. — «Австрія не перешкоджала українським церквам, політичним партіям і громадянським рухам. Економічні інновації приходили з Європи одразу сюди. Ми досі користуємося закладеною тоді мережею мостів і тунелів. Загалом, від Австрії залишилося більше позитивного і на основі цього утворився певний міф».
У «австрійського» міфу Франківська — який би об’єднував місто зсередини та виділяв спільноту серед інших — справді сильні позиції, бо імперія залишила по собі більше, ніж просто красиву архітектуру (хоча вона теж важлива). Ці роки асоціюються з бурхливим розвитком та закладанням основ саме міської культури.
«Це були роки прекрасної епохи, коли здавалося, що наступили нові часи, прийшла міська цивілізація. Тенденції швидко приходили зі столиць в провінцію: будівництво, мода. Ці стандарти породили естетичний міф», — розповідає Тарас Прохасько.
Місто між війнами
Після Першої Світової війни Станіславів застав короткий період незалежності: пів року місто було столицею Західноукраїнської народної республіки. Саме тут прийняли рішення про Акт Злуки, сюди приїжджали Грушевський і Петлюра. Проте, цей період був занадто коротким, аби залишити серйозний відбиток на культурі чи архітектурі (хіба готель «Дністер», але й той був успадкований від попередньої влади). Після війни місто лежало в руїнах.
Під час Другої Речі Посполитої Станиславів став центром воєводства, прототипом сучасної області. Цей статус дозволив місту утримувати суди, податкову, пошту, тут жили чиновники зі своїми сім’ями. Тоді у місті з’явилася постійна авіація. Сюди також приєдналися сусідні дільниці, які мали ще якусь автономію. З того часу місто отримало величезний архітектурний спадок у стилі конструктивізму та функціоналізму.
«Багато в місті таких будинків які називають «польськими кам’яницями». Вони строгі, з геометрично правильними формами. Ратуша була реставрована в стилі конструктивізму в 1935 році. Нашу філармонію, тодішній міський театр, теж реставрували. Це стиль кінця 1920-30-х років», — розповідає Іван Бондарев.
У місті досі є люди, які виросли при міжвоєнній Польщі, адже Галичину приєднали до Радянського союзу аж у 1939-му, на відміну від більшої частини України, яка стала радянською на 20 років раніше.
Регіону вдалося уникнути найгірших комуністичних часів, переконаний Тарас Прохасько:
«Ми уникнули Голодомору і страшних репресій, тут не було так погано, як в приєднаних радянських територіях в той час. Сьогодні плекається розуміння того, що тут не було російського імперського права. Тут була помірна демократія європейського взірця, свобода слова, вибори, преса, освіта, свобода віросповідання і мирне співіснування. Нове Станиславівське воєводство стало такою собі опорою для міфу про польський ренесанс».
Коли радянська влада прийшла вперше, вона змінила назву Станиславів — адже та нагадувала про польсько-королівський період, який вони хотіли стерти з уяви містян. Обрала скорочену та більш українізовану назву — Станіслав.
Перші совіти та німецькі окупанти для міста майже нічого не робили: йшла війна, було не до будівництва. Але населення у війну змінилось докорінно. У грудні 1939 року радянська влада депортувала звідси всіх німців згідно з домовленостями між Гітлером і Сталіним. А у 1941-му році, коли прийшли німецькі окупанти, відбулись етнічні чистки — і чисельна спільнота галицьких євреїв зникла. Так з мультикультурної території Станіслав перетворюється на двоетнічну, каже Іван Бондарев.
«Після війни, звичайно, в нас були євреї, але це були уже приїжджі радянські євреї. В 1946-му звідси масово виїхали на батьківщину поляки й вірмени, які вже сильно «ополячилися» на той час. На їхнє місце почали приїжджати росіяни. Місто стало фактично двонаціональним: українським і російським. Решта націй було тільки по кілька відсотків».
Міф про гуцулів та Івана Яковича
З приходом нової влади змінився не тільки демографічний склад, а й соціальний статус населення: на зміну купцям та ремісникам прийшов пролетаріат. З околиць та області приїжджали селяни, щоб працювати на заводах. Також, через велику кількість новоутворених військових частин до міста переїхали російські військові. У Станіславі був штаб 38-ої армії, військовий кінотеатр «Патріот» на Бамі, Будинок офіцерів, з’явився військовий аеродром. Злітно-посадову смугу, яку зараз використовують пасажирські літаки, збудували для літаків винищувачів, каже Іван Бондарев. Він пояснює:
«Присутність військових у місті це добре, адже вони мають досить непогану зарплату, живуть з сім’ями, ходять на базар і купують їжу. Пожвавлюється економіка, збільшується платоспроможність. Крутяться гроші — місто розвивається».
Водночас через присутність таких мілітарних утворень місто було закритим, іноземці не могли сюди приїхати.
«В планах радянської влади Івано-Франківськ був такою ж приєднаною частиною як і інші, з військовою базою і промисловими комплексами. Не йшлося про розвиток міста, а лише про його функцію як додаток», — переконаний Ігор Панчишин.
Стрімка індустріалізація, комуністична ідеологія, децентралізація економічних і фінансових процесів через Москву — все це наклало відбиток на початок уніфікованої та безликої забудови. Через масове будівництво промислових об’єктів з’явилася потреба житла для робочих. Так почали з’являтися перші хрущовки на вулиці Бельведерській, тодішній Московській, потім — вже цілі мікрорайони з висотними будинками.
Радянська влада продовжує маніпуляції з історичною назвою міста: в 1962-му році, з нагоди 300-річчя, місто перейменували на Івано-Франківськ, на честь видатного письменника, який насправді не мав прямого стосунку до території. Іван Монолатій називає це «найбільшим ударом по міській пам’яті, по самоідентифікації містян».
«Під час радянської влади найголовніший штучностворений міф — що це місто Франка, а не Станиславів. Влада кидала всі свої інтелектуальні зусилля на пошуки будь-яких найменших зв'язків Івана Франка з містом. Бо згадка про Потоцьких і поляків — це не дуже по-соціалістичному. Тому почали говорити що це столиця Карпатського краю, а його символ — Олекса Довбуш», — пояснює Тарас Прохасько.
У цей період виникає ще один міф, який сильно відчутний досі — гуцули. У масовій радянській культурі був наголос на карпатсько-гуцульській культурі, тут базувалися гуцульські ансамблі, ставили вистави про опришків. Радянська влада була зацікавлена в мобілізації людей з області, адже місто розширювалося і потрібні були нові працівники на заводи.
«Створювали музеї, культивували цей гуцульський образ лише для того, щоб показати гідність партії та народу. Радянська влада капіталізувала те, що їм потрібно було для адаптації регіону — Карпати, але з історією Станиславова вони не мають нічого спільного», — пояснює Ігор Панчишин.
Брама Карпат і забудовників
Якщо в радянський час у місті було багато росіян, то уже з початком 1990-х років, після розпаду Радянського союзу, вони або виїхали, або ж сильно українізувалися.
«Зараз ми маємо моноетнічну українську культуру в місті. Вона є позитивною, бо є важливий елемент — державність. Колись українці були позбавлені такої державності», — каже Іван Монолатій.
Вже у часи незалежності зародилися важливі міфи про франківську інтелігенцію, в тому числі про Станіславський феномен в літературі. Також культивувався міф про Галичину як про місце, яке «дає» Україні свідомих людей у владу і культуру. Такі міфи зацікавлюють туристів і спонукають їх досліджувати місто.
Проте не всі міфи позитивно впливають на розвиток міста, каже Іван Монолатій. Образ Івано-Франківська як «порогу Карпат», який успадкувала незалежна Україна, є свідомою помилкою некомпетентних радянських науковців та краєзнавців, які вважали, що все, що знаходиться навколо Івано-Франківська — Гуцульщина. Хоча історично це взагалі Покуття.
«Переважно туристи з Києва чи зі Сходу думають, що Буковель починається одразу на сусідній вулиці, а у місті живуть гуцули та отари овець», — додає він.
Також є проблеми з масовою і часто невпорядкованою забудовою, особливо в центрі міста. Франківськ росте та ущільнюється, замість належної реставрації старі будинки зносять і намагаються побудувати схожі, що є не дуже привабливим з точки зору урбаністики, переконаний Ігор Панчишин.
«Треба берегти спадщину, автентику, бо вона неповторна. Можна зробити копію будь-чого, але вона не несе в собі цієї енергетики та спогадів. А дивишся на якусь історичну пам’ятку чи чуєш якусь легенду про місто, і ти вже цим переймаєшся, хоча не маєш напряму до цього відношення».
То від кого залежить образ Івано-Франківська сьогодні?
Можна сказати, що образ міста формують усі, хто до нього якимось чином причетний: і влада, і мешканці, і навіть зовнішні спостерігачі.
«Гості міста завжди матимуть суб’єктивну точку зору, хоча вона, певною мірою, найоб’єктивніша, бо чужі часто помічають якісь помилки місцевого самоврядування. Ось такий парадокс», — каже Іван Монолатій. Він додає:
«Обличчя Івано-Франківська сьогодні — це його мешканці. Маловідомі люди та організації, які хочуть змінити щось на краще. На жаль, як і в інших містах України люди розділені між собою політичними партіями, конфесійними чинниками, ставленням до певних ситуацій. Кожен перебуває на своєму боці огорожі. Завдання до міських еліт — об’єднати усі ті уламки пам’яті та створити нову візію».
Долучаються до цього і так звані «транзитні мешканці» чи студенти, які приїжджають з околиць, вступають в університет і потім залишаються у місті. Вони привносять свою культуру і змінюють місто по-своєму.
При цьому геть переінакшити образ міста теж не вийде: надто складно витіснити уяву простору про себе, надто багато успадкованого від поляків та австрійців лишилось перед очима.
«Публічний простір Івано-Франківська сформований під впливом сецесії та функціоналізму. В центрі міста вулиці здаються абсолютно європейськими. Тому для людей, які ціле життя прожили у Франківську, опинитися за кордоном, в центрі Європи, не буде шоком», — каже Тарас Прохасько.
Велику роль у формуванні образу Івано-Франківська відіграла також повна зміна демографічного складу, вважає Ігор Панчишин:
«Завойовники, які приходили на територію міста, безпосередньо змінювали уявлення та образи. Так відбувається в кожному місті, яке було створене «однією рукою», а не природно виростало. Кожна влада намагалася місто переінакшити — вони були колонізаторами й приносили власний колорит, або ж свідомими реформаторами чи руйнівниками. Через це зараз Франківськ має багато облич, і всі не дуже виразні».
Але Франківськ принаймні має з чого обирати, намацуючи власний міф і будуючи довгострокову стратегію розвитку. Головне, зазираючи в світле майбутнє, не забувати про пам’ять того маленького міста на периферії імперії, яке колись хотіло стати ідеальним.
