Другий шанс. Як і навіщо міста ревіталізовують занедбані об’єкти

Хоча в містах Європи та Америки ревіталізація (тобто, оновлення, переосмислення) занедбаних промислових об’єктів почалась ще років 30 тому, Україна опановує для себе цей інструмент лише останні кілька років. Кураторам і керівникам цих проектів доводиться охороняти нові простори від забудовників та пояснювати мешканцям, чому сучасне мистецтво може бути корисним сусідом для бідного промислового району.

«Куфер» продовжує цикл текстів під гаслом Manufuturing, у яких розповідає про виробництво, ревіталізацію, цехи, лабораторії — та їхнє місце у наших містах. Все це завдяки фестивалю «Сеанс міського сканування», який тривав кілька місяців і завершиться цього тижня у Франківську.

Повернення до життя

«Повернення до життя» — так із латинської тлумачиться «ревіталізація».

В архітектурі й урбаністиці це переоцінка ролі занедбаного об’єкта, будівлі чи простору, і його відновлення зі старим або новим призначенням. Цей підхід дозволяє зберегти архітектурне чи культурне надбання міста, урізноманітнити життя мешканців, стимулювати появу нових ініціатив та локальних продуктів.

«У глибокому розумінні ревіталізація є інструментом для вирішення проблем міста чи району (екологічних, інфраструктурних), тобто поза рамками самої ревіталізованої промзони», каже Анастасія Пономарьова, співзасновниця Urban Curators.

У деяких країнах Європи та США ревіталізаційні процеси почалися 30-40 років тому.  Чималий досвід тут мають країни Бенілюксу й Скандинавії, Балтики та Західної Європи. Інші, як Україна, тренд підхопили лише тепер.

Ревіталізація може стосуватися різних об’єктів — і не обов’язково в місті.

Іноді друге дихання отримує не окрема будівля чи промзона, а цілі депресивні квартали. Так вулиця Жовтнева у Мінську стала осередком стріт-арту, у Голландії та Норвегії відновлюють великі прибережні промзони. А один із найбільших ділових центрів Європи постав на місці колишнього порту Лондона — на Собачому острові.

В Україні теж є спроби мислити районами: для колись потужного осередку промисловості, а нині одного з найбідніших районів Львова Підзамча розробили окрему програму ревіталізації, а в Києві є ідеї трансформувати Поділ, значну частину якого займають колишні виробництва.

Колишній завод Галичскло на Підзамчі, нині – Fest Republic. Фото: Craft Beer & Vinyl Music Festival

Ревіталізація необов’язково змінює первинну функцію будівлі чи простору. Найчастіше реанімовані промзони переорієнтовуються — на мистецтво й креативні індустрії, парки та кампуси. Прикладів є чимало: Medialab Prado у Мадриді, Art Inkubator (Fabryka Sztuki) у Лодзі, театральний центр Jatka 78 у Празі, фестивальна мекка Melkweg в Амстердамі. Є й масштабніші проекти: брюссельський Kanal — Centre Pompidou на місці гаражів Citroën чи місто мистецтв Kunststad замість старої корабельні в Амстердамі.

Практика засвідчує: найліпший варіант ревіталізації це багатофункціональність. Адже різні можливості простору — для роботи, життя, саморозвитку, відпочинку — притягують різних людей. Часом функціональне наповнення формується хаотично, та іноді зміст проекту визначений наперед. Наприклад, на вибір ключових напрямів «Промприлад.Реновація» — урбаністика, сучасне мистецтва, альтернативна освіта та креативний бізнес — вплинули попередні дослідження школи CANactions та Stanford Research Institute International.

У формуванні концепції «Зеленого театру» — відновленого амфітеатру в центральному парку Одеси — за словами його креативного директора Артема Максимова визначальними стали історія об’єкта (там і раніше відбувалися концерти та постановки), ландшафт (парк), світові тренди (звідси еконапрям і громадський город) та бажання дати місту те, чого йому бракує (комфортна паркова, культурна й освітня зона).

Фото: Одесская жизнь

Як і чому це відбувається (або не відбувається)

Ревіталізація починається з ідеї. Далі буває по-різному. Іноді ініціатори обирають шлях сквотування, тобто «захоплення» простору з його пізнішою легалізацією. Це випадок Ufa Fabrіk у Берліні чи Arts Printing House у Вільнюсі. Інколи долю проекту вирішує ініціативна група. Якби не Friends of the High Line, на місці старої колії в Нью-йорку не було б знаменитого Гай-Лайн Парку, а без «Врятуймо Музей технологій» Відень втратив би оригінальну локацію в промзоні. Такі команди комунікують з профільними органами влади, шукають волонтерів, спонсорів, краудфандять. Та зазвичай ревіталізаційні проекти зазвичай мають потужні команди, бізнес-моделі і стратегії, а іноді їх ініціюють й адміністрації міст. 

Гай-Лайн Парк. Фото: www.npr.org

В українських реаліях — за відсутності державної підтримки, відповідного законодавчого регулювання, боротьби економічних інтересів — часом дуже важать ентузіазм команди та суспільна підтримка. Добрим прикладом є вже згаданий «Зелений театр» в Одесі. З 1990-х ця дорога для декількох поколінь одеситів локація занепадала, а потім опинилась під загрозою забудови. Коли Impact HUB Odessa взявся відновити об’єкт і зміг домовитися з інвестором про оренду цього простору для соціальних ініціатив і благодійних проектів, в процесі виникало чимало труднощів — бюрократичних, господарських, зміна власника і черговий ризик забудови.

Фото: Зелений театр

— Тоді нам допомогла широка суспільна кампанія, збір підписів і всезагальна занепокоєність за майбутнє «Зеленого Театру», — розповідає Артем Максимов. —  У підсумку ми отримали новий договір і тепер змушені щороку продовжувати його. Умови стали досить складні, але ми шукаємо баланс, щоби далі виконувати важливу соціальну функцію, бути місцем культури і одночасно вписатися в жорсткі фінансові правила гри. Ми зверталися до широкої аудиторії (хоча була спокуса апелювати до «хіпстерів» як просунутої частини міського населення). У нашому проекті кожен знайшов щось своє: зручний і комфортний парк, оазис культури, фестивалі, незвичайний дитячий майданчик з великою пісочницею, фуд-корт. Все це дозволило сформувати аудиторію, зробити проект гучним і таким, що успішно функціонує вже декілька сезонів.

Фото: Зелений театр

Найчастіше в Україні беруться за колишні промзони і на це є кілька причин. Такі об’єкти часто розташовані в середмісті або ж близько до нього, нерідко – біля води. Зазвичай ці простори великі — на десятки тисяч квадратів. При цьому вартість оренди часто невисока й доступна для підприємців-початківців. На промзонах є всі необхідні комунікації, підведені дороги, проте і перше, й друге не завжди у задовільному стані. 

В інших європейських країнах з цим трохи простіше: проекти з ревіталізації можуть мати державні дотації, підтримку з боку ЄС, пільгове оподаткування за використання «зелених» технологій. В Україні промоб’єкти досі недооцінені. 

Читайте також: Відкрийте цех! Як у Франківську створюють спільний простір для виробництва і фестивалів

У 2016-му учасники семінару «Право на місто» виділили кілька причин цього: 

  • нерозуміння цінності промислової архітектури і радянського спадку (індустріальні об’єкти в Україні зазвичай саме з того періоду), 
  • незначний інтерес з боку інвесторів, адже відновлення промзон — непростий і тривалий процес, а прибуток буде нескоро. 

Тим не менш, спроби (приватні чи фондів) інвестувати у старі стіни є — і чимало українських міст уже мають свої проекти-візитівки. Чи не найбільше таких у Києва: Port Creative Hub, UNIT.City, Сloser, IZONE тощо. До речі, не всі розташовані в центрі столиці. Скажімо, до Арт-заводу «Платформа» треба їхати на лівий берег Дніпра, що не завадило локації стати популярною. У Харкові відомими є ІТ-хаб Fabrica.space й арт-завод «Механіка», в Запоріжжі — «Loft Млин», у Франківську — «Промприлад.Реновація», у Львові — !FESTrepublic, Lem Station, Jam Factory і ReZavod.

Арт-завод Платформа в Києві

Стіни та люди

Проекти з ревіталізації дуже різні. Та їх об’єднує те, що

ревіталізація — це не лише результат, а й процес: створена екосистема не діятиме, якщо сюди не приходитимуть люди, не будуть взаємодіяти, приносити щось своє.

Доброю ілюстрацією є ReZavod у Львові — низовий проект із ревіталізації старої промзони. Понад три роки тому в приміщеннях заводу радіоелектронної медичної апаратури оселилося декілька ініціатив — дизайн-бюро Hochu Rayu, інженери з BetaLab та лабораторія ресайклінгу Zelenew, а нині тут уже близько 60 «жителів», тобто орендарів. Це архітектори, дизайнери, пекарі, фотографи, музиканти, друкарі, стилісти, викладачі та інші. 

Співзасновник ReZavod Віталій Кирилів (Hochu Rayu) розповідає:

— Коли ми шукали простір для офісу і майстерні, зупинились на заводі РЕМА: ця локація недалеко від центру міста, з цікавою історією. Але ми не прив’язуємось до території: завод має власника, котрий може його продати. Тож для нас актуальним є питання зміни локації. Та в будь-якому випадку ReZavod — це насамперед середовище, об’єднання людей, які взаємодіють між собою. У нас немає встановлених правил чи керівника. Наш меседж: важливі люди, а не стіни. Наша стратегія — у взаємодії креативу й бізнесу. Для бізнесу завжди важлива свіжа ідея, для креативних людей чи компаній — фінансування та розуміння бізнес-процесів. Така співпраця важлива, адже креативний сектор в Україні перебуває в зародковому стані, щойно формалізується, не має державної підтримки.

Успіх ревіталізаційних проектів — це, крім усього іншого, питання комунікації. Йдеться і про взаємодію між залученими сторонами (міською адміністрацією, власниками приміщень, інвесторами та командами проектів), і про зв’язок з місцевою громадою. Тут буває непросто, особливо коли йдеться про щось нове чи малозрозуміле. 

Так, мешканці, скажімо, інколи можуть неоднозначно сприймати події на теми сучасного мистецтва, наприклад, організовано вийти посеред лекції чи негативно зреагувати на перформанс.

Таке траплялося на «Фабриці повидла» у Львові. 

Божена Закалюжна, директорка «Фабрики повидла» та Harald Binder Cultural Enterprises, розповідає:

— «Фабрика повидла» — це центр сучасного мистецтва (процес ревіталізаційних робіт заплановано розпочати наприкінці цього літа, а запуск будівлі у 2021-му), тож наша основна цільова аудиторія — люди, зацікавлені в сучасному мистецтві, певним чином підготовлені. Але коли ми почали працювати на місці — а будівля фабрики розташована в постіндустріальному районі Підзамче — ми по-іншому почали дивитися на район, розуміти процеси. Ми не можемо ігнорувати те, де ми є, історію та соціальний контекст цього місця. Робити програми та проекти, які зовсім не стосуються місцевих, було б надто зухвало. Тож ми завжди думаємо, що можемо запропонувати місцевій громаді і що водночас цікаво нам самим. Спільно з мешканцями ми втілювали й одноразові акції, і перманентні проекти, як «Розкажи свою історію» — інтерв’ю з колишніми працівниками фабрики та мешканцями району. Серед заходів, наприклад, було створення художниками і місцевими дітьми відео «Мрії про Підзамче», робота над парклетом із побудовою дерев’яної платформи та висаджуванням рослин. Діти — це аудиторія, з якою найлегше працювати, а гра, спільне створення фізичних об’єктів — добрий інструмент для залучення людей. Загалом місцеві мешканці позитивно ставляться до «Фабрики повидла». Але їхні очікування (наприклад, центр для дозвілля дітей) не співпадають з нашою візією і пріоритетом сучасного мистецтва, тож ця взаємодія на місці не є проста, але дуже важлива.

Про важливість говорити з сусідами і будувати плани на тривалий час каже й Курт Детлеф, професор кафедри просторового та екологічного планування, Технічного університету Кайзерслаутерн та експерт з міського планування:

«Ключем до успішної ревіталізації є розуміння на культурному рівні та домовленість на політичному рівні щодо цінності існуючої будівельної субстанції. Важливо залучити головні зацікавлені сторони міста, а також жителів району, сусідів проекту. Для ревіталізації потрібні чіткі  керівні принципи, добре планування, залучення мешканців та довгострокова стратегія».

Ілюстрація: Даша Заічанка

Не панацея, але варіант

У трансформації промзон далеко не всі вбачають панацею для сучасних міст. Скептики кажуть, що ефекти ревіталізації, передовсім економічні, важко виміряти. До того ж, відсоток нових робочих місць невеликий, а перебувати в старих заводських стінах не цілком безпечно. Плюс, є ймовірність джентрифікації, яку в цьому випадку розуміють передовсім як загрозу соціального розшарування, своєрідного витіснення теперішніх жителів «креативними реформаторами».

Тим часом практика показує, що ревіталізація має позитивний ефект. Нерідко вона стає стимулом для стартапів, малого та середнього підприємництва, для виробничих експериментів та колаборацій. Це може привести капітал у район. Так, як припускає Божена Закалюжна, «Фабрика повидла» могла стати одним із аргументів «зайти в район» для девелоперської компанії, а для міста — висунути ідею щодо сполучення Підзамча із центром міста з допомогою канатної дороги. 

Очевидно, виміряти роль виставок чи лекторіїв важче, ніж порахувати кількість пристроїв, які виготовив і збув завод.

Кількісні критерії не здатні проявити всю картину культурної взаємодії і соціальних впливів, особливо довгострокових. Та, попри всі ризики, проекти з ревіталізації точно змінюють життя місцевих громад. Принаймні, поліпшують інфраструктуру та урізноманітнюють дозвілля.

 

Головне фото: www.tijdelijkgebruiken.be

Kufer
Вгору