24 лютого життя в Україні наче призупинилось. Компанії та підприємці затамували подих в очікуванні того, що буде далі. Хтось швидко оговтався та продовжив рухатися у довоєнному темпі, хтось ще досі не наважується повернутися до роботи. Але є й ті, хто зробив крок у нове.
«Куфер» поговорив з трьома франківчанами, які розширили свій бізнес, заснували власний бренд та зайнялись не дуже типовою справою для воєнного часу. Наші герої розказали, як продовжувати власну справу не знаючи, що буде завтра. А також вони відкрили маленький секрет — коли ж настає той час, коли потрібно розпочати!
Загартований карантином: Дмитро Кашка про нову стару кав’ярню
Я переїхав з Києва до Франківська понад вісім років тому. Вперше відкрив Adelie Coffee у лютому 2021 року. Тоді якраз був карантин через COVID-19. Заклад був за адресою Бельведерській, 47, але багато клієнтів казали, що їм не дуже зручно до нас діставатися і було б гарно, якби Adelie Coffee була у самому центрі. Вже 2022 року я вирішив поміняти локацію та розширити кав’ярню.
23 лютого до нового приміщення заїхали майстри, а вже 24 лютого вони не вийшли на роботу.
Ідеального часу ніколи не буває. Можливо, це звучить банально. Але це насправді так. Пандемія, війна, криза — все це відбувається й відбуватиметься надалі. Ми ж маємо робити свою справу.
Так, ми не знаємо, що буде завтра. Ніхто не знає. Війна — це один фактор. Інший, навіть більш важливіший зараз для нас, — економіка. Уже зараз собівартість зросла в рази. Багато залежить від курсу долара й коли його «відпустять», не зрозуміло, що може бути. Тому важко щось спрогнозувати й запланувати.
Така ж ситуація й у наших постачальників. Ми багато спілкуємося. Були різні моменти. Наприклад, кавовий склад знаходиться у Броварах. Він цілий, але потрапити туди ніхто не може. Однак постачальники мали для себе плани А, Б, В.
У 2020 році починати було однозначно важче. Тоді я нікого не знав, шукав постачальників, приміщення, в мене не було своїх клієнтів. Тоді й люди були більш налякані. Всі майже не виходили з дому, й відвідувачів було значно менше. До того ж нова локація від старої знаходиться у семи хвилинах пішої прогулянки. Франківськ же невеличке місто, тому складно говорити, що це грандіозний переїзд.
Але клієнтам зручніше. А ще зараз в місто через війну переїхало багато киян, харків’ян. Багатьом з них подобається в Adelie, наша «київська» концепція закладу.
Вони говорять, що тут атмосфера така, як вдома.
Враховуючи, що я сам киянин, то й кав’ярню відкривав з тією атмосферою. Але зараз приїжджих в місті поменшало.
Це, звісно, може й трохи зменшило кількість відвідувань, але не критично.
Ціни я не підіймав. Але це зробили чимало закладів, що вони будуть робити з цим зараз, не знаю.
Від початку повномасштабного вторгнення думав чи доречно це все. Там люди вмирають, а тут хтось каву п’є… Але людям це потрібно. Кожен має час від часу перемикатися. Люди чекали, коли буде можливість прийти, випити кави, поговорити.
Зараз у нас двоповерхове приміщення. Місця стало більше й гостей можемо приймати більше.
У планах хочу ще відкрити кухню аби збільшити меню. Також, напевно, нарешті вестимемо нормально сторінку в Instagram й запустимо кавову крамничку.
Знайомий час від часу у кав’ярні проводить читацькі вечори. Я закриваюсь, вони збираються й починають тут «інтелігентні посиденьки».
Що ж стосується відкриття бізнесу, то не раджу починати без фінансової подушки. І без додаткового джерела фінансування. Зараз мене добре виручає моя айтівська діяльність. Я зміг докласти грошей у заклад, й загалом є на що жити. Звісно, хочу вже відійти від IT повністю й цілком займатися Adelie. Але наразі не маю на що скаржитися.
Історія одного вінтажного піджака: Анастасія Бойко про свій бренд одягу
Коли почалася війна я з чоловіком та нашим немовлятком виїхали до Франківська з Києва. Я тут народилася, але вже чотири роки жила у Києві. Там у нас з чоловіком власна маркетингова агенція.
Ми ніколи не створювали одяг, але, здається, ця війна всіх нас підштовхнула втілювати свої мрії якомога швидше.
Не можу сказати, що я зовсім ніколи не замислювалася про власний бренд одягу, але це не було у списку найближчих планів. Я просто шукала вінтажний тренч для себе, а знайшла класний чорний піджак. Ще мені хотілося мати в гардеробі щось з національним колоритом. Крім того, щоб цю річ можна було носити щодня. Вишиту сорочку боїшся забруднити, порвати. Це дуже делікатна річ не для буденного користування. Піджак — інша справа. Перший я створила сама для себе: нашила на нього вишивку.
Так я загорілася ідеєю створення таких піджаків. Коли я щось вигадую, то одразу втілюю це в життя. Якщо відкладати, то ніколи вже того не зробиш.
Першу колекцію з 12 піджаків ми готували вісім днів. Рівно за тиждень вийшов перший пост в Instagram. Ця колекція розлетілася за лічені дні. Так все і закрутилося.
На сьогодні ми випустили три колекції — на 12, 23 та 16 піджаків. Ще плануємо три по 16 піджаків кожна.
Піджаки продавали через соцмережі. Ми з чоловіком професійно працюємо з контентом й знаємо, як правильно подавати продукт й налаштовувати таргет. Тому з цим проблем не було. Все досить легко складалося. Потрібна швея — знайшли, потрібна вишивка — теж підшукали. Піджаки спочатку шукали в магазинах уживаних речей, потім в вінтажних крамничках. Шукаємо не ношені й з якісних тканин. Тому навіть важко зрозуміти, що вони не з фабрики щойно.
У травні ми відкрили шоурум з кав’ярнею. Працюємо з трьома швеями, їздимо на експедиції до Коломиї й збираємо там унікальну вишивку. Також плануємо колаборації з моделями, щоб більше популяризувати наш бренд.
Але не все було так безхмарно. На першу колекцію ми отримали трошки хейту. Використали для піджаків старі рушники: ті, що частково зруйновані або їх поїла міль. Люди писали нам, що ми порушили орнамент, пошкодили автентику. Більше рушники ми не використовуємо, а купуємо окрему вишивку.
Коли ситуація в країні налагодиться, ми хочемо повернутися до Києва. Там наш дім. Але й у Франківську шоурум не закриємо, він й далі буде розвиватися. З часом хочемо відкрити ще один простір, збільшити кав’ярню. Спробуємо в Києві масштабувати бренд, навіть якщо розпочинатимемо з нуля.
Чи війна гарний час для починання? Якщо є ідея й шляхи її втілення, то чому б ні.
Якби мене питали, чи варто починати бізнес зараз, то я б казала, що ні. Бо якщо людині потрібні поради, значить вона не готова щось розпочинати. Коли є справжнє бажання, то ти ніколи не шукатимеш порад в інших.
Все починається з культури: Тарас Малий про читацький проєкт
Торік я приєднався до команди платформи «Тепле місто» як подієвий менеджер та проєктний менеджер ініціативи «Читай», старт якої був запланований на березень. Крім того, я викладаю курс «Культура» в альтернативній мікрошколі «Kaizen»: навчаю дітей української мови та літератури. Після початку повномасштабної війни ми перейшли у формат навчання онлайн.
Загалом підготовку до старту перших програм «Читай» почали ще торік. Усі наші програми, цикли лекцій та майбутні формати, в той чи інший спосіб, спрямовані на промоцію читання серед українців.
Нам вдалося зібрати коло однодумців — людей, які так чи інакше залучені в літературне середовище України, яким не байдужа ситуація довкола культури читання, читацьких звичок українців, зрештою, книговидавничої справи. Основна мета нашого проєкту — промоція читання серед українців.
Але у період війни проєкт набув нових сенсів. Наші спільні події як добра можливість, аби зібратися та роззнайомитися між собою, особливо це корисно для тих, хто нещодавно переїхав до Франківська.
На зустрічах ми маємо можливість ділитися знаннями про українську літературу, перевідкривати імена та твори, які колись були заборонені чи забуті.
Дуже легко пояснити, чому «Читай» з’явився саме в Івано-Франківську. Тут зібралося сучасне книговидавниче середовище: «Вавилонська Бібліотека» та «Цивілізація», видавництво «П’яний корабель», «Лілея-НВ», «Твоя підпільна гуманітарка», а також видавництво, яке працює із села Брустурів, Косівського району — «Discursus». В місті живуть та працюють багато редакторів, верстальників, дизайнерів, коректорів.
Після повномасштабного вторгнення дуже швидко відновив свою діяльність Драматичний театр, але довгий час він залишався єдиною можливістю для приїжджих познайомитися з теплим Франківськом.
Комусь може здатися, що воєнний період не найкращий час для читацького проєкту. Старт ініціативи навпаки був на часі. Люди — й місцеві, і приїжджі потребували нових майданчиків для спілкування. Буває, після події хтось каже, що це нагадує групову терапію, яка допомагає відновити сили.
У перспективі, ми також плануємо будівництво унікального фізичного простору «Центру промоції читання» із сучасною книгарнею, кав’ярнею, читальними залами та подієвими просторами.
Після 24 лютого команда платформи «Тепле місто» також створила Координаційного Центру «SaveUkraineNow». Він допомагає військовим з Прикарпаття на передовій. Тому зараз ще працюємо, щоб деякі події «Читай» могли допомогти залучати кошти для потреб військових. Адже зараз єдиним пріоритетом може бути лише перемога у цій війні.
Що ж стосується майбутнього «Читай», то в часи наступної фази війни проєкт матиме ще більшу значимість. Можливо, це й не очевидно зараз, але саме культура завжди йде попереду економіки чи політики. Культурна ідентичність робить населення цілісним суспільством, єдність якого зрозуміла навіть за багатоманітності й різності поглядів. А нам потрібно буде ще віднаходити нову мову діалогу, мову порозуміння, проговорення всіх тих травм війни, яких ми зазнали, як нація. Мову, що допоможе порозумітися тим, хто повернеться з фронту в тил, а тим, хто зараз чекає на своїх, — навчитися розуміти та ставити запитання.
Ми з командою переконані, що ініціатива «Читай» має величезний потенціал, як і чимало інших, які зараз з’являються в різних містах країни. Пам’ятаємо про масштабні проєкти націлені на промоцію читання в Україні, які планувалися нами раніше. Але зараз працюємо на перемогу — буде ще час для розмов про розвиток.
Авторка тексту Анастасія Шкалева
Фото надані героями
