Їжа — теж інструмент міжнародної дипломатії. «Куфер» розповідає історію американки Леслі Нолан, волонтерки Корпусу Миру, яка провела два роки у Надвірній: дбала про бібліотеку та лікарні, опікувалась старим єврейським цвинтарем. І заодно збирала українські вегетаріанські рецепти — для майбутньої книжки.
Обід з квітів кабачка
«Ви колись куштували квіти кабачка? Ні? То сьогодні будемо готувати. Ходімо зі мною».
Оксана веде гостей на свій город, де рівними рядами ростуть трави, кущі помідорів та кабачки. Попід стіною будинку плететься виноград, трохи поодаль ростуть сливові дерева. Господиня зриває найбільш стиглі помідори, кладе у руки Леслі й каже, щоб та забрала їх додому. Звичайні помідори пахнуть так, що хочеться вкусити хоча б один, але просто зараз. Леслі захоплено каже: «Це неймовірно, Оксано!»
До речі, Леслі — американка.
На кухні в Оксани пахне спеченим зранку хлібом, з вікна видно шматочки гір. Її донька Женя пригощає всіх домашніми сливами.
«Сьогодні робитимемо затирку на молоці за рецептом моєї бабці, вареники й смажені квіти кабачка», — каже Оксана і стає замішувати тісто. Леслі відкриває лептоп і починає записувати. Це повторюється майже щонеділі ось уже вісім місяців: тут, у домі надвірнянської господині, пишеться книга українських вегетаріанських рецептів. Англійською мовою.
Збереження історії
Леслі Нолан — волонтерка Корпусу Миру. Їй 63, і останні два роки вона прожила у місті Надвірна. Її волонтерська програма завершилася наприкінці жовтня цього року. За освітою вона — мистецтвознавиця. До приїзду в Україну Леслі все життя пропрацювала в музеях та галереях в різних містах США.
У Надвірній вона опинилася завдяки Володимиру Гринішаку, керівнику Надвірнянського туристично-інформаційного центру — саме він надіслав агентству заявку-запрошення від громади. За майже два роки в Україні Леслі встигла попрацювати разом з організацією English Speaking Club, зайнятись реновацією бібліотеки разом з волонтерським проєктом «Будуємо Україну Разом», долучитись до проєкту C.U.R.E., який працює над забезпеченням надвірнянських лікарень медичним обладнанням та взяти участь в розробці бренду міста. Проте основний напрям її роботи пов’язаний з єврейським кладовищем у Надвірній.
Цей цвинтар став першим місцем, яке Леслі показав Володимир. Тоді волонтерку вразив його масштаб та роки на мацевах, єврейських надгробках — найдавніші з них датуються 1640-ми роками.
«Я чітко відчула, що це не лише єврейська історія, це історія кожного. Ми несемо відповідальність за те, щоб очистити це кладовище, зберегти його та захистити», — каже вона.
Леслі одразу взялася за пошук фінансування для збереження цвинтаря. Завдяки німецькій неприбутковій організації ESJF European Jewish Cemeteries Initiative (Європейська ініціатива збереження єврейських кладовищ), групі філантропів з Коннектикуту і Nadworna Shtetl Research Group місто змогло отримати 30 тисяч євро. Ця сума покриває зведення огорожі навколо кладовища.
Від цвинтаря до кулінарної книги
Власне, уся ця історія, з кабачками та книжкою рецептів, почалась з єврейського цвинтаря. Nadworna Shtetl Research Group заснував американець українського походження Стів Тернер — його батько народився у Надвірній. Влітку 2018-го Стів разом з групою нащадків надвірнянців відвідав Україну. До їх приїзду в місті готували відкриття меморіалу пам’яті євреїв, страчених нацистськими окупантами у 1941-1942 роках.
Леслі пригадує, що перед приїздом групи вони працювали на кладовищі майже щодня. Територія тоді нагадувала джунглі, до могил було неможливо пройти. Місцеві, які живуть поблизу, допомагали. Так Леслі познайомилася з родиною Осипенків. Пан Михайло забезпечив волонтерам доступ до електроенергії зі свого дому, а його дружина Марія щодня готувала волонтерам обід.
«Марія почала приносити їжу. І це була не просто їжа! Це була найсмачніша їжа з усіх!
Вона знала, що я вегетаріанка, тому готувала вегетаріанський борщ та інші страви. Ми продовжували працювати після того, як група поїхала, і одного разу вона принесла мені книдлі. Я ніколи не чула про книдлі! Це було так смачно, тож я пішла до неї й сказала: «Маріє, ми робимо книгу рецептів, і крапка», — пригадує Леслі.
Після цієї розмови майже щосереди жінки бачилися в домі Осипенків, де Марія готувала, а Леслі записувала. За кілька місяців такої співпраці Леслі почала готувати ще з однією надвірнянською господинею — Оксаною Семеген. До речі, Оксана — начальниця організаційного відділу в Надвірнянській міській раді.
«Мені ця ідея була до душі, — каже Оксана. — Я взагалі люблю готувати, бо на кухні відпочиваю. А коли поряд ще є люди, яким це теж подобається — супер».
Помітно, що спільні готування Оксані подобаються. Вона схожа на таку господиню, в якої завжди знайдеться місце, теплі обійми й шматок домашнього пляцка для раптових гостей.
Читайте також: Косівський космос. Історія художньої майстерні «Коцюбинського, 10»
Загалом українські рецепти волонтерка Корпусу Миру записувала впродовж року і за цей час їх назбиралося понад 70.
Їжа як універсальна мова
З центру міста до будинку Оксани Леслі їде на таксі. Вона не називає адресу, а дає водію вказівки: «Направо, будь ласка», «Прямо, будь ласка», «Тут!». Каже, що їй соромно, що не підтягнула свою українську до пристойного рівня, але помітно, що вона все розуміє і легко змогла б зорієнтуватися у незнайомому місті.
Спілкування Леслі й Оксани є чи не найдивовижнішим в процесі приготування. Волонтерка розмовляє англійською з домішкою української, Оксана — простою англійською та українською. Вони розуміють одна одну без жодних труднощів.
«Я забуваю часові форми, але даю собі раду з допомогою базових слів. А їжа та посмішка — це ж взагалі універсальна мова», — каже Леслі.
Оксана додає: «Ми спочатку розумілися просто на мигах, мій чоловік допомагав перекладати. А зараз я розумію дві третини всього, що Леслі говорить. Їжа — вона ж всюди однакова. Думаю, коли душі споріднені, мовний бар’єр не є важливий. Враховуючи можливості наших гаджетів і онлайн-перекладачів, це не було проблемою.
Їжа є інструментом дипломатії, нею можна об’єднувати людей.
Особливо коли вам подобається приблизно одне і те саме. Багато з того, що я готую, Леслі робить точно так само: ми, наприклад, однаково чистимо часник».
Магія кухні
Поки Оксана готує, Леслі уважно за всім стежить і записує. Складність полягає в тому, що тут, у Надвірній, ніхто не використовує мірні чашки, ложки чи тим паче ваги — все на око.
«Вони просто насипають борошно, трохи цукру, трохи сметани — і виходять ці магічні страви. Я готую дуже багато, але принаймні для випічки зазвичай користуюся рецептами».
Відверто кажучи, це справді магія — зробити на око тісто для вареників або хліба.
Леслі виросла в сім’ї, де їли мало м’яса і багато овочів. Її бабуся, адвентистка сьомого дня (один з напрямків протестантизму — прим.авт.), хоч і готувала ягнятину для свого чоловіка-грека, сама за все життя м’яса ні разу не спробувала. З улюблених страв, які для Леслі готувала бабуся, — баклажани під пармезаном і картопляний салат.
На питання, за якою американською їжею вона скучає в Україні найбільше, Леслі без вагань відповідає: за мексиканською, тайською та індійською.
«Така іронія — тепер це все є наче американською їжею. У кожному місті є мексиканський та китайський ресторан», — додає вона.
Читайте також: Солодкі понеділки. Розмова з засновницею Mondays cafe & store Олесею Хмельовською
До того, що Леслі не їсть м’яса, в Надвірній ставляться з повагою. Тут волонтерка навіть зустріла кількох вегетаріанців, а її колега Володимир, хоч і жартував спочатку про сало і зарікався ніколи не відмовлятися від м’яса, згодом вирішив провести експеримент і на рік стати вегетаріанцем.
«Думаю, в грудні він свій день народження відсвяткує м’ясом», — сміється Леслі.
Оксана каже, що їй було зовсім нескладно вигадувати, що приготувати для Леслі. По-перше, українці кілька місяців на рік дотримуються посту, а це — веганські страви. По-друге, два роки жінка й сама не їла м’яса після того, як стала свідком забою теляти. Окрім того, більшість страв Оксану навчила готувати бабуся, а м’ясо тоді було на столі не кожного дня.
Разом з Леслі вона готує вже 8 місяців, і жодного разу страви не повторювалися. Кулеша, квасолянки, борщі, запіканки, вареники, книдлі, тюфтельки — це та кухня, з якою Оксана була знайома з дитинства, і тепер передає ці родинні рецепти волонтерці.
«Сподіваюся, що коли Леслі приїде додому і захоче щось приготувати, то згадає: «О, ми таку квасолянку їли в Надвірній!»
З української їжі Леслі найбільше полюбилися книдлі, голубці та вареники:
«Вареники смачні, але ох, які ж вони ситні. Хоча після походу в Карпати це дуже доречно.
Я надаю перевагу простій їжі, будь-чому свіжому. Люблю хорошу чесну свіжу їжу».
Напевно, це — одна з причин, чому українські страви так подобаються Леслі. Майже все, з чого готує Оксана, вона зібрала з власного городу і саду: перець, помідори, кабачки, цибулю, часник. Навіть сливи для вареників.
Персональний Централ Парк
Гуляючи біля надвірнянських озер Леслі згадує водосховище у Центральному Парку в Нью-Йорку, де вона прожила 16 років.
«Кожного ранку там купа людей, які гуляють або бігають, парк переповнений. А в Надвірній все озеро належить тільки мені».
Леслі каже: в Україні вона зрозуміла, що їй подобається бути на самоті.
«Коли взимку дуже рано темніло і було холодно, я в’язала і слухала аудіокниги. В Надвірній є два озера і річка. Влітку я багато гуляла біля цих озер. Такі прогулянки дозволяють провітрити голову й побути наодинці, просто подумати — без телефону та інших відволікань. Це мій ритуал — встати о 6:30 чи о 7-й, поснідати тостами з маслом і медом і піти на прогулянку. Багато інших міст не мають двох озер, тому з Надвірною мені пощастило».
Сім тисяч кілометрів від дому
Волонтери Корпусу Миру мають право завершити участь у програмі в будь-який момент. Раніше волонтерство тривало два роки, але тепер учасники програми зможуть обирати термін: від кількох місяців до року. Леслі сподівається, що ще повернеться в Україну, хоча б на пів року.
«Було безліч причин, чому я вирішила взяти участь у програмі. Я думала про це роками, але завжди була зайнята: життям, кар’єрою, дітьми. Проте
я знала, що якщо у моїх дітей народяться власні діти, то я вже ніколи не поїду, бо буду однією з тих бабусь, які «душать» своїх онуків любов’ю. Я відчула, що маю це вікно, і все склалося.
Пам’ятаю, як подала заявку на волонтерство у Корпусі миру. Це був наступний день після обрання Трампа президентом і ми були шоковані результатами виборів. Ніколи не забуду той ранок: я пішла по каву, і там було троє незнайомих мені жінок. Ми почали обнімати одна одну і плакати: у всіх нас досі були наліпки «Голосуй за Гілларі». Того ж дня я зайшла на сайт Корпусу миру і почала роботу над заявкою».
Поки Леслі розповідає про Америку, Оксана накриває на стіл. Менш, ніж за три години, вона встигла приготувати затирку, замісити, наліпити й зварити кілька видів вареників, ще й посмажити квіти кабачка. Писати кулінарну книгу на Прикарпатті в цей момент видається справжньою мрією
«Кухня є серцем дому, — говорить Леслі. — Це щось таке фундаментальне, в будь-якій культурі — ми всі крутимося на кухні.
В Америці в багатьох оселях є їдальня, окрема від кухні кімната, де люди їдять. Але вони не потрібні, усе є на кухні. Ідея їдальні тепер здається мені безглуздою. Саме на кухні зав’язується найміцніша дружба».
Робота над цвинтарем та книгою рецептів майже завершена. Волонтерка дещо сумна і намагається не говорити про сентиментальні речі.
«У вас в українській мові є слово «bittersweet»? Ось мені зараз так». Вдома на Леслі чекають чоловік, донька і син. За два роки волонтерка кілька разів їздила у США, а її сім’я приїздила в Україну. Вона показує нам рецепт кардамонових булочок від The New York Times і каже, що вони будуть першою стравою, яку приготує вдома.
Леслі каже: найбільше вона сумуватиме за людьми. На момент виходу цього тексту вона вже буде в Коннектикуті.
Говорячи про рішення залишити на два роки дім і поїхати з нього за сім тисяч кілометрів Леслі, пояснює:
«Можливо, це самообман, але глибоко в душі я сподіваюся, що моїй 24-річній доньці та моєму 21-річному сину, їхнім друзям буде корисно побачити, що ти не можеш бути занадто старим для того, щоб задати жару і спробувати щось нове в житті».
Рецепти, зібрані в Надвірній, Леслі повезла з собою у США, щоб видати їх книжкою. Вторговані кошти вона хоче передати на розвиток Надвірнянської дитячої художньої школи.
І, можливо, щоб іноді з ностальгією згадувати смак українських вареників з домашніми сливами.
Фото авторки
