Партнер:
Район німецьких і радянських робітників, район з театром, цвинтарем та озерами, район різноманітних будинків та дивної історії.
«Куфер» вирушає на прогулянку довкола заводу «Промприлад», вивчаючи дорогою історію Івано-Франківська від часів руйнування фортеці до перспектив, що передбачені Генпланом.
Щоби зорієнтуватись у мапі міста (чи в одного з його районів) варто почати з пошуку основних «вузлів». Наприклад, центральної вулиці, площі, залізничного вокзалу чи перехрестя.
У випадку району довкола заводу «Промприлад» починати можна з цвинтаря.
Трохи з історії забудови Франківська
Франківський архітектор Ігор Панчишин, ініціатор створення відділу охорони культурної спадщини Івано-Франківська та його колишній керівник, каже: щоби розібратись із тим, чому якийсь з районів міста є таким, яким є, починати треба від самого початку. Тобто, з усієї історії містопланування.
«Усе місто розвивалось концентричним чином. Спершу тут була фортеця. Потім, з ХІХ століття, довкола неї почало розвиватись місто», — каже Ігор Панчишин.
Місто розвивалось у єдино можливий спосіб: його ріст визначали річки, залізнична колія на головні напрямки доріг, що проходили через нього — на Львів, Тернопіль, до Надвірної тощо.
Основною віссю стала вулиця Незалежності, довкола якої виріс «другий центр». Частина міста — між сучасними вулицями Мазепи і Коновальця — будувалась за чітким планом та обростала імпозантними будинками.
У 1866 в місті відкрили залізничний вокзал, тож довкола залізничної колії почала рости промисловість — склади, майстерні та заводи. По той бік колії виріс район Майзлі, де мешкали робітники. По інший — Німецька колонія, житлова зона з охайними одноповерховими віллами та маленькими кварталами.
За містом, на південному заході, розмістили військову частину. На північному сході був міський цвинтар, який працював з кінця ХVIII століття. Тут ховали цивільних і військових — як розповідає Ігор Панчишин, були румунські, німецькі, угорські, польські поховання, ховали також вояків УГА та УСС.
Однак після Другої світової війни та приходу до влади Радянського Союзу, цвинтар закрили, а поховання знов перенесли за місто. А у 1980-х його роль як цвинтаря остаточно закінчилась: більшу частину некрополя знищили, а територію цвинтаря перетворили на сквер. Та навіть після закриття цвинтар продовжував впливати на цей район.
Річ у тім, пояснює архітектор, що тодішня австрійська влада розуміла, що для поховань треба передбачити місце. Та після закриття цвинтаря «зарезервоване» поле виявилось непотрібним. Що ж, місто теж встигло змінитись — тепер замість некрополя йому потрібні були нові будинки.
«Цвинтар спочатку закрили, він мусив розвиватись убік. Але у зв’язку з індустріалізацією у другій половині 1960-х — 1970-х цю зону почали забудовувати. Тоді й почав розвиватись район біля «Промприладу», — каже Ігор Панчишин.
У цього району був ще інший шанс опинитись у центрі уваги. Адже тут, неподалік драмтеатру, цілком міг постати адміністративний центр міста, його урядова зона — з будівлею для обкому партії та пам’ятником Леніну. До цього «парадного» комплексу увійшов і театр — фактично, єдина будівля, що була втілена у рамках цього плану.
Читайте також: Динозаврик чи квадрат? Впізнай район Франківська на мапі
«Німецьку кірху, що була поруч із цвинтарем, знесли, бо хотіли зробити велику площу. Але так і не зробили — бо це виїзд з міста, динамічна магістраль.
Та, як не крути, ця площа все одно залишається площею Леніна — хоч пам’ятник Івану Франку там постав, хоч комусь іншому.
Бо вона початково була створена під це», — розмірковує архітектор.
Районне серце
На думку організаторів «Сеансу міського сканування» (а саме перед цим фестивалем був написаний цей текст — прим. авт.), район довкола заводу міг би бути островом. Адже у цьому районі є все, що потрібно для життя.
Тут можна народитись у пологовому будинку на вулиці Чорновола, піти у школу (№ 12 чи №21), отримати вищу освіту в Інституті мистецтв, Університеті короля Данила чи Національної Академії внутрішніх справ, ходити гуляти до одного з двох озер, грати у теніс, ходити в театр і працювати — на завод «Промприлад» (якщо раніше) чи, наприклад, в SoftServe (якщо тепер).
Цим переліком можливості району, звісно, не вичерпуються: тут є вдосталь крамниць, кафе — є навіть Головне управління Національної поліції. На відносно невеликій території співіснують «хрущовки», польські вілли та сучасні житлові будинки.
«Головна вісь району, і візуальна, і транспортна — це вулиця Мельника. Вона ніяким чином не акцентована, але на ній тримається весь завод. Наступні за важливістю точки — це театр і цвинтар», — каже Ігор Панчишин.
Завод «Промприлад» не менш помітний на мапі — врешті-решт, тут працювало близько чотирьох тисяч людей. А тепер, через ревіталізацію, тут збираються нові спільноти мешканців.
«Якщо у району буде серце, яке пульсує — сюди прийдуть», — каже архітектор.
За словами Ігоря Панчишина, цей район історично був схильний до виробництва: тут були скульптурні майстерні, де різали камінь для цвинтаря, була ливарня та інші майстерні. А на місці нинішнього шкільного стадіону працював цегельний завод. Зараз про нього нагадує хіба озеро, розташоване між вулицями Слави Стецько і Сахарова, біля школи №21 (так звана Цеголка — тепер озеро з лебедем). Колись воно було кар’єром, що забезпечував роботу цегельні.
Коли прийшов Радянський Союз, міське виробництво почали переводити на мілітарні рейки. Це дало імпульс розвитку житлової забудови (більше працівників — більше житла). Так на вулиці Сахарова з’явились перші франківські «хрущовки», а на сучасній вулиці Слави Стецько, 63 котельно-зварювальний завод звів двоповерхові котеджі для своїх працівників.
«У 1990-х виявилось, що світ змінюється. Івано-Франківськ же був військовим містом. А тут виявилось, що армія відпадає, ракет більше не треба, ядерної зброї теж. А відмова від ядерної зброї прямо стосується нашого міста. Це ж склади, командні пункти, бункери і так далі», — розповідає архітектор. І додає: «Тоді прийняли стратегічний план розвитку міста, який передбачив відмирання заводів. Визначили, що ресурсами міста є транзитний туризм і науковий потенціал. Але це була стратегія створення комфорту для когось, а не для нас».
Читайте також: Райони між нами. З яких частин складається Франківськ?
Зруйнована планова економіка, з її заводами та держзамовленнями, грошей місту більше не приносила. Відтак Франківськ відкрив для себе новий спосіб заробляти — житлову забудову.
«Місто затиснене — йому нема куди розширюватись», — нагадує Ігор Панчишин. «І воно починає рости всередині».
Відтепер кожна вільна ділянка землі стає потенційно привабливою для забудовників.
— Чи для розвитку міста корисно, щоби розвилась лише житлова забудова?
— Місто саме собі не корисне. Дихати повітрям в полі, пити чисту воду в горах корисніше. Місто створене для інтенсифікації напруги. Чим більша динаміка — тим більша іскра. Але конфлікти — це не погано. Гармонія як раз полягає у поєднанні різних напруг.
Останні п’ять років у Франківську намагаються прийняти Генплан. Цей документ мав би передбачити розвиток міста на наступні 25 років: його пріоритети, окреслити стратегію розвитку, врешті, визначитись, що і де треба будувати. І локальні переосмислення районів мали би вкладатись у загальний курс.
Але це міській владі ніяк не вдається.
Німецька колонія
Район, на якому колись Франківськ закінчувався, із заводом, що переживає свою реновацію, оточений житловими будинками — чим він може вирізнитись на фоні інших частин Івано-Франківська?
На думку Ігоря Панчишина — Німецькою колонією. Саме вона могла би стати брендом цього району.
Цей район одно- і двоповерхових вілл сформувався тоді ж, коли й вся промислова зона міста — після відкриття залізниці. Австро-Угорська імперія сприяла тому, щоби до Станіславова переїжджали працювати німці-протестанти. Вони селились зі своїми родинами в районі сучасних вулиць Київської, Бандери та Лепкого. Згодом цей район отримав назву Німецької колонії — адже його мешканці, попри австрійське підданство, називали себе саме німцями.
Читайте також: Привид за стіною вокзалу. Як живе франківський локомотиворемонтний завод
«Колонія як така з’явилась у ХІХ столітті. Коли зробили колію у 1860-х роках, промисловість, яка на неї нанизувалась, потребувала людей, які селились поруч. Німецька колонія не мала чітких границь, але простиралась між колійовою зоною і центром. Усе місто забудовувалось, а цю зону лишили для робітників», — розповідає архітектор.
На згаданих вулицях і досі залишається чимало вілл із садами, що зберігають атмосферу тихого, затишного, в хорошому сенсі провінційного, міста. Проте на колонію варто звернути увагу чимшвидше, поки й тут не почали масове будівництво багатоповерхівок.
Щоби зробити місто туристично привабливим — потрібна охорона історичної спадщини. Туристичні можливості Франківська не безмежні, адже місто саме по собі маленьке. Тож за кожну історичну дільницю варто боротись і берегти (поки ще є що).
«Якби переконати всіх, що Німецька колонія — це заповідник. Там же особлива архітектура, вулички, вілли. Поставити перед владою міста питання, щоб вони зонували такі речі як заповідні території, робили їх недоторканними — це цілком в силах самоврядування. Щоб там не будували зайвого. Щоби це був заповідний ареал малої забудови, що характерна саме для Франківська. Там можна відкрити ресторани чи сувенірні крамнички. Таким чином весь район міг би стати привабливим», — впевнений Ігор Панчишин.
