Романтичні побачення — така ж природна частина міського життя, як зустрічі з друзями, міський активізм чи робота. Проте побачення, все-таки, особливий вид дозвілля, зі своїми ритуалами та правилами.
Чим такі особливі побачення і при чому тут взагалі місто та його інфраструктура — розбирався «Куфер».
Дозвілля і місто
Щоразу, коли мова йде про міську культуру, ми повертаємось до визначення: чим же, все-таки, є місто. І хоча соціологи та урбаністи досі цього єдиного визначення не склали, важливою ознакою міста є публічні простори (зокрема, простори для дозвілля). Адже саме поняття дозвілля (вільного часу, не пов’язаного з роботою, який треба спеціально організовувати та заповнювати) з’являється саме в міській культурі. До міста такої потреби просто не виникало.
«Місто та його дозвілля — продукт модерну, вони виникають як щось взаємопов’язане. Поки люди не переїхали в міста, їхнє дозвілля не було таким, яким ми його знаємо зараз — бо робочий день був регламентований інакше», — пояснює соціологиня Альона Ляшева.
Під публічними просторами маються на увазі не лише площі та парки, а й театри, торгові центри чи навіть громадський транспорт.
Залежно від обставин і потреб спільноти, у ролі публічного простору може опинитись будь-що: скажімо, якщо парк — темний та небезпечний, а музей не відповідає вашим культурним запитам, то простором для спільного дозвілля може стати навіть заправка чи супермаркет.
Наявність публічних просторів в місті, їхня якість і впливає на те, як ми проводимо своє дозвілля.
Але (як завжди) є кілька нюансів. Самого лише факту наявності міського парку, скверу з лавочками, художніх галерей, кав’ярень чи кінотеатру може бути замало, щоб потреби міських спільнот у публічних просторах були задоволені. Адже спільнота може бути геть інші запити.
«Ми живемо в містах, де є конфлікт за право змінювати простір під себе. Бо в сучасних містах це право мають, наприклад, забудовники, але не спільноти. Тож простори, які мають бути публічними і доступними, рідко такими бувають. Людям може бути нецікаво ходити на виставки чи музеї — і це нормально. Вони мають право створити свій публічний простір — поставити лавочки у парку чи малювати графіті на стінах. Це право міських жителів, та вони не завжди його мають», — каже соціологиня.
По-друге, хороші публічні місця мають бути доступними та безпечними.
Ці пункти особливо важливі тоді, коли мова йде про романтичні зустрічі. Анна Пашинська, кураторка урбаністичної лабораторії METALAB у Франківську, пояснює:
«Цілою категорією міської інфраструктури, яка помітно приймає романтичні зустрічі, й особливо взимку, є закриті публічні простори. Це захищені, теплі й безпечні місця. Часто в сучасному світі тут є ще й Wi-Fi та розетки. Також важливо, щоб вони були поза зоною «споживання», були безкоштовними, й мали вільні години відвідування.
Ми взимку щовечора спостерігаємо пари на диванчику біля нашого офісу METALAB, і це місце можу офіційно назвати найромантичнішим в цьому сезоні».
Любов і місто
Якщо для звичайного дозвілля достатньо просто мати підходящу локацію, то з романтичними побаченнями все дещо складніше (не лише з практичної, але й наукової точки зору). Мало обрати правильний диванчик чи кав’ярню, треба ще врахувати безліч соціальних правил. Справа у мотивації: якщо мета будь-якого іншого виду дозвілля — обмін інтересами чи спільна діяльність, то мета побачення — налагодити соціальну комунікацію двох осіб.
Як пояснює соціологиня Маріанна Колодій, директорка Центру ґендерної освіти Ужгородського національного університету, соціальні правила залицянь і побачень постійно змінюються:
«Перш ніж з’явилася сучасна загальновживана соціальна практика побачень, наприклад, у кінотеатрі, людство використовувало й інші форми соціальної поведінки: причепурювання, щоб виглядати на побаченні якнайкраще; ритуальний спів чи танець; годування (приготувати чи спожити разом їжу, звідси і сучасні побачення з романтичною вечерею у ресторані) тощо», — каже експертка.
До речі: якщо культура залицянь (у найрізноманітніших проявах) існувала ледь не у всі часи історії людства, то ось культура саме побачень з’явилась пізніше, майже одночасно з модерною добою.
Зміна соціальних правил вплинула й на романтичні стосунки: стає менше шлюбів за домовленістю батьків, наречених більше не викрадають, а молоді люди починають пізніше одружуватись. Все це спонукає до того, що закохані воліють ближче познайомитись перед тим, як одружитись (або й не одружитись зовсім).
«Нові форми залицянь та побачень, як правило, виникали та поширювалися найперше у містах. І тільки згодом, дещо повільніше, «приживалися» у селах. Пов’язано це, переважно, із закритим типом сільських поселень та нормуванням приватного життя мешканців сільської громади. Однак стверджувати, що практика побачень притаманна, виключно, міській культурі, не правильно. Особливо у сучасному світі культурні межі між містом та селом стираються, під впливом глобалізації, поширення масової культури, міграції та урбанізації», — наголошує Маріанна Колодій.
Звісно, відмінності між побаченням в селі та місті є. Та вони залежать не стільки від культури (адже в ХХІ столітті масова культура значно сильніше впливає на уявлення, яким має бути побачення, ніж традиції), скільки від можливостей (тобто, наявної інфраструктури).
«Звичайно, в культурі можна знайти й те, що однозначно асоціюється з містом чи селом. Наприклад, весільні звичаї та дотримання обрядів у селі та їх відсутність у місті. Натомість, важко уявити виставки творів сучасного мистецтва у сільській місцевості. Відповідно, це позначається і на формах побачень», — каже соціологиня.
Відповідно, у місті ви зі своїм партнером/партнеркою частіше підете разом у кіно, на романтичну вечерю в ресторан; на дискотеку, джазовий концерт, художню виставку, в театр чи парк розваг. Натомість у селі кількість закладів та інфраструктура не такі різноманітні, що позначається й побаченнях: переважно там доступні прогулянки на природі, відпочинок біля водойми, відвідування дискотеки чи кафе — і все.
Проте сама лише наявність місця — це лише частина розв’язання проблеми. Місце ще має пасувати громаді та її потребам, інакше можна стикнутись з явищем порожніх публічних місць, про яке розповідає Альона Ляшева і з яким стикаються у Західній Європі: коли міська влада виділяє гроші на облаштування цих просторів, але люди туди не приходять.
Хоча вирішити це нескладно — треба просто спитати людей, що саме їм треба. Невикористання просторів пов’язане з тим, що там або очікуються люди з певним культурним капіталом (яких немає), або відбуваються конфлікти за простір (коли, наприклад, є дві різні групи, які по-різному уявляють, що саме має бути у конкретному сквері чи будівлі), які можна вирішити, якщо залучати спільноту до містопланування, пояснює соціологиня.
Чи можна спланувати романтичний простір в місті?
Здається, короткою відповіддю на це питання буде — ні. Річ у тому (і це не є великою несподіванкою), що, як каже співкураторка урбаністичної лабораторії METALAB Анни Доброва:
«Відчуття романтики в публічних просторах для кожної людини дуже індивідуальне. Воно залежить від культури кожного мешканця/ки, обставин, нескінченної кількості несподіваних моментів, сюрпризів. Такі місця випромінюють свого роду магнетизм, малюнок, який зближує людей — як закоханих, так і незнайомих людей. Чи то спільним поцілунком, чи просто спільною лавкою».
Так, погана новина: подібну магію майже неможливо спроєктувати. Але є й хороша: архітектори й урбаністи все ж намагаються це зробити — створюють умови для близького спілкування (яке вже може переростати в романтичну прихильність).
Анна Доброва пояснює:
«Перш за все, відчуття близькості спирається на глибоке почуття комфорту. Люди повинні відчувати себе фізично та психічно розслабленими, щоб відкритися, показати ознаки любові та дружби.
Тому перш ніж доставити лавочку в формі серця для закоханих, треба запроєктувати комфортні та безпечні умови навколо.
Водночас, навіть звичайною лавочкою можна спонукати людей до контакту, поглядів, відчуття близькості, нових знайомств та поцілунків».
Подібні простори (й лавочки) не обов’язково мають бути прикрашені сердечками, щоб пасувати для романтичних цілей. Їм достатньо бути просто зручними й комфортними для різних груп людей (як, скажімо, оці лавочки в Парижі).
До речі, одна з подібних лавочок є у Франківську, на озері з лебедем. Її створили минулого року під час Сеансу Міського Сканування Богдан Середяк та Соня Брем. Це лавочка на двох людей для спостереження за звуками та кольорами озера.
«Звісно ж, у Франківську існують й інші місця, куди хочеться піти на романтичну зустріч як з коханою людиною, так і з близьким другом/подругою, так і з собою. Для мене це вулиця та парк Шевченка в хорошу погоду, якими можна довго гуляти в приємних розмовах; затишні кафе з тихою, романтичною музикою як, наприклад, ГІФ, де можна вести тихі романтичні бесіди, або просто поруч читати книги; для мене це комунальний стіл в Delikacia, за який може несподівано підсісти старий друг, а також за яким може зав’язатися нова розмова», — каже Анна Доброва.
Тож чому містам важливо мати достатньо місць для побачень — теплих, доступних, універсальних для різних спільнот, безпечних (і бажано з Wi-Fi)? Бо наявність подібних місць робить місто комфортнішим для життя, а самих містян — спокійнішими та щасливішими.
«Близькість — це основна потреба людини. Кожна громада, кожна культура, кожна людина має потребу в спілкуванні з людьми. Соціальна підтримка та взаємодія надають важливі переваги психічному добробуту та почуттю безпеки. Тим часом соціальна ізоляція сприяє депресії, стресу, а також може підірвати стійкість громади в умовах катастроф».
Читайте також:
- Свої, чужі та інші. Як соціологія може допомогти нам зрозуміти своїх сусідів
- Повернути містянам голос. Соціологиня про міський активізм і право на місто
- Закоханий Франківськ: дві історії знайомства від франківських пар
- Міста для живих і мертвих. Як цвинтарі впливають на міське життя
Дякуємо, що дочитали до кінця! Якщо вам сподобалось, то ви можете підтримати нас і допомогти «Куферу» робити більше матеріалів.
