Що таке місто? Хто такі містяни? Які у них права та можливості впливати на розвиток міста? «Куфер» у партнерстві з Андрієм Черніковим розпочинає спецпроект «Соціологія міста». У ньому ми разом з експертами з’ясуємо як функціонує місто, які права та обов’язки мають містяни та як робити зміни.
Починаємо з розмови з кандидаткою соціологічних наук, викладачкою КНУ імені Тараса Шевченка Аллою Петренко-Лисак.
Хто робить місто
Пояснити, що таке місто, соціологія намагається вже півтора століття. Перші яскраві спроби здійснили соціологи Георг Зіммель та Макс Вебер. Їхні міста визначалися вимірюваними демографічними показниками:
- Кількістю людей, що проживають на певній (і досить значній для кожного історичного періоду часу) території. Цей показник досі використовується для визначення населених пунктів. Так за кількістю народонаселення виділяють малі, середні і великі міста;
- Розподілом праці — тобто, чим займаються люди на цій особливій території: якщо у сільській місцевості це робота на землі і тваринництво, то в місті це виробництво, промисловість та сфера послуг;
- Вільним часом і ритмом життя — способи проведення часу поза роботою і, відповідно, спосіб життя, який ведуть містяни.
Дати ж одне-єдине визначення поняттю «місто» складно до сьогодні.
«Якщо ж спробувати узагальнити, то містом можна вважати певну територію зі значною і щільною кількістю населення, зайнятого не в агропромисловості, а в сфері послуг та виробництві знання, і якому характерні особливий спосіб та стиль життя і проведення вільного часу», — пояснює Алла Петренко-Лисак.
Сусіди й незнайомці
Взаємодія та відносини між людьми у містах та менших населених пунктах різняться.
Німецький соціолог Фердинанд Тьонніс запропонував класифікувати спільноти людей за двома групами: гемайншафт (спільнота) та гезельшафт (суспільство).
Гезельшафт — це люди, які більшою мірою зорієнтовані на власні потреби. Для гемайншафту характерні цінності взаємопорозуміння, релігійні чи патріархальні цінності.
«Якщо говорити про місто, то це — великий простір гезельшафт, мозаїчно розбитий на маленькі гемайншафти, які ще називають сусідськими спільнотами», – каже соціологиня. «Щоправда, якщо у нашому розумінні сусіди — це люди, яких ми постійно бачимо, з якими взаємодіємо, то у західній традиції це поняття близьке за масштабами до нашого розуміння мікрорайону чи району».
До речі, останні роки у соціології змінилося ставлення до середовища незнайомців у місті. Спершу науковці вважали їх негативним аспектом життя міських спільнот (наприклад, той же Георг Зіммель). Сьогодні існують теорії, які стверджують, що середовище незнайомців корисне, адже знімає проблему психологічного тиску життя в оточенні людей, які про тебе все знають.
Повернути голос містянам
Першим про право на місто заговорив французький соціолог Анрі Лефевр. У 1970-х був популярним неомарксистський рух боротьби проти капіталістичного сценарію розвитку міст. Лефевр помітив, що з тріади «міська адміністрація — міський простір — міські мешканці» містяни «випадають». Міста збільшуються, будинки будуються, це задовольняє потреби міської влади і архітектурних бюро, однак ніхто не зважає на потреби людей в місті. Так почався рух повернення голосу містян у «містобудівних» процесах — розбудові міст як соціального і фізичного просторів.
Часто право на місто трактують як тактичний урбанізм: ніби це можливість поставити лавочку чи прикрасити двір. Або як право на інклюзивний простір — можливість безперешкодно пересуватися містом. Та це різні речі.
«Право на місто — це право мешканців міста мати голос у дискурсі міста, бути включеними у діалог про місто. Відчувати власну можливість вплинути на будь-який процес, який відбувається навколо тебе. Вважаю, що важливу роль у цьому процесі відіграють міські медіа», — говорить експертка. «Як на мене, то цього права у нас поки немає. Не тому, що воно не зародилося, а тому, що поки відсутній механізм його реалізації».
Згуртовані аматори
Мешканці міста об’єднуються переважно навколо міських проблем. Досить поширеною є форма так званого оборонного сусідства: коли людям болить певна проблема, то вони гуртуються і дружать проти когось. Такі об’єднання тимчасові. Якщо проблему буде вирішено, то й згуртованість зникне. Але залишиться гарний присмак можливостей. І ось він — найцінніший.
«Звісно, нам, як і всьому світові, притаманний міський активізм. Я називаю це явище аматорським урбанізмом. Міські активісти — це люди, які є носіями поглядів і цінностей, що спрямовані на урбанізований міський простір, але не є фахівцями у темі міста», — каже Алла Петренко-Лисак. «Вони проживають у місті, відчувають на собі, що таке місто, але мають профанні уявлення про те, як функціонує місто. Вони мають бажання щось робити, щоб покращувати життя у ньому, проте переважно на власний розсуд, смаки і потреби».
Активісти — це люди, які активно взаємодіють з містом, а не ставляться до нього по-споживацьки. Однак не все так просто.
«Все-таки міські активісти є аматорами», — вважає експертка. «Вони бачать те, що є зараз, їх це не влаштовує і вони починають щось змінювати. Інколи це виходить не дуже вдало. Для мене це ніби читати книжку з кінця. Вони можуть через незнання буксувати очевидні для професіоналів речі. Однак це не означає, що вони помиляються і міський активізм не потрібен. Якщо міські активісти починають розуміти, що їм потрібно більше розумітися на міських темах, містобудуванні, юриспруденції, вони починають шукати способи здобути ці знання або ж знаходять експертів аби підсилити свої ініціативи — і шанси на успіх є».
Місцеві та ті, що приїхали
Міста (в класичному розумінні), на відміну від сіл, не розростаються за рахунок прямого демографічного відтворення, яке є повільним і природним. Міста швидко зростають передусім за рахунок того, що до них переїжджають інші люди з навколишніх територій і не тільки, що є швидким і штучним зростанням. Це нормальний спосіб збільшення населення і розмірів міст.
«Питання в тому, як зробити так, щоб ті, хто приїздить, ставилися до міста не по-споживацьки, але як до простору, в якому вони будуть жити і який треба берегти. Відповідь на це питання — атмосфера міста», — пояснює Алла Петренко-Лисак. «Якщо містяни, які прожили тривалий час у місті, створили видимі умови культури життя в цьому місті, то людина, яка приїздить, буде їх переймати. Наприклад, коли людина вперше приходить у новий для неї заклад, де сформована певна культура відвідування, то вона досить легко зрозуміє і вловить правила поведінки, що там є і як там прийнято поводитися, або ж отримає від адміністрації відповідні пояснення».
Дуже часто стиль міста (атмосфера, поведінка людей чи спосіб життя) є досить помітними. Це сприяє тому, що новоприбулі люди легше долучаються до життя саме цього міста. Наприклад, таке відбувається в Парижі, Гонконзі чи Москві. Ті, хто приїздили у ці міста, поступово наслідували поведінку місцевих: намагалися одягатися так само, вести схожий стиль життя, спілкування.
Читайте також: Між анархістами та гедоністами. Альона Каравай про Берлін та Франківськ
Бувають й інші випадки. Коли нових мешканців чимало і вони презентують власні культури й притаманний їм спосіб життя, то в місті можуть сформуватись окремі спільноти, які не перейматимуть стилю життя міста, до якого вони перебралися. Такі групи продовжуватимуть жити власним життям, сформованим попереднім досвідом. Такими прикладами є райони Чайна-таун чи Брайтон-Біч у Нью-Йорку.
Свої і чужі райони
Місто має бути цілісним, але не монолітним. Жителі міста мають комунікувати між собою. Живе спілкування — шанс почути і чути один одного.
«Для мене ідея «а давайте забезпечимо людей всім потрібним у їхніх мікрорайонах, щоб вони не виїжджали звідти» звучить дико. Вона лякає. Це наче свідоме формування гето», — каже соціологиня. «Мікрорайони мають запрошувати до себе, люди в місті мають комунікувати між собою. І, звісно, не боятися один одного».
Відчуття цілісності міста і відповідальності за кожен його клаптик має бути у стратегії його розвитку. Інакше це може мати негативні наслідки: формування культурної і економічної сегрегації.
Містяни мають розуміти, що вони всі спільнота і громада одного міста, незалежно від того, в якій частині міста вони проживають. Вони мають розуміти себе частиною міста.
Тож як робити зміни у місті?
Відповідь на це питання проста — просвіта. І, можливо, в першу чергу цим мають опікуватися міські медіа. Вони мають забезпечувати постійний дискурс про місто.
«У нас не прийнято говорити про місто як про місто. Так, ми говоримо про власні клопоти, національні питання, але мало говоримо про місця, де живемо. Містяни не відчувають місто як те, що їм належить, те, на що вони можуть і мають впливати. Не відчувають свого права на місто. Якщо медіа будуть якісно комунікувати, а не просто інформувати, про стан справ у місті, пояснювати та ставити питання, то міський дискурс буде існувати», — вважає соціологиня. «І мене дуже тішить, що останнім часом такі медіа з’являються. Шкода, що не в кожному місті чи містечку. І їх там має бути не одне, а стільки, скільки стейкхолдерів, щоб відбувався справжній дискурс».
Ще одна важлива складова — активні містяни. В місті можна жити як споживач і як творець. Бути творцем не означає, що ви прокидаєтесь вранці і думаєте: «А що я сьогодні буду творити для міста?». Насправді, кожен мешканець міста своїм звичайним повсякденним життям вже творить місто.
«Ми їздимо у маленькі європейські міста і втішаємося їхньою атмосферою, гуляємо вузенькими вуличками. Що творить такий дух міста? Ця атмосфера вибудувалась на буденному житті міста, поведінкою містян і адміністративними рішеннями», — говорить експертка.
Коли є мешканці міста, для яких творення міста — це просто спосіб життя, який вони ведуть, коли місцевий бізнес і влада мають свідомість жителя міста, а медіа підтримують діалог між усіма цими сторонами і дискурс про місто триває, тоді можливі будь-які зміни, але такі, що не руйнують життя міста, а саме творять його.
Головне фото: Samuel Zeller
