Між анархістами та гедоністами. Альона Каравай про Берлін та Франківськ

Кризова менеджерка й тренерка Альона Каравай інколи ділить Івано-Франківськ з іншими містами та встигає працювати далеко з не одним проектом. Вона керувала проектом «Діалог заради змін» в німецькій спілці MitOst, вела програми неформальної освіти для молоді в Україні, стала співзасновницею простору для холістичного навчання «Хата-Майстерня». Зараз Альона є співголовуючою в наглядовій раді «Інші освіти» та займається галереєю «Асортиментна кімната» в Івано-Франківську і водночас лишається членкинею правління Urban Space 500 у Києві.

«Куферу» вона розповіла про відмінності міст, галантність й повагу, а також особливості соціальних зв’язків в Івано-Франківську.

Інші кочівники

Франківськ приваблює, як магніт. У моїй команді є багато людей, які приїхали у Франківськ: з маленьких міст, з великих, з-за кордону. Кажемо, що ми номадичні (тобто, кочівні прим. ред.), бо переміщуємося туди, де можемо працювати. Три роки тому таким містом угледіли собі Франківськ. Франківськ готовий приймати людей, не знаю, чому. Для мене це було й залишається загадкою. У природі міста відчувається, що це йому потрібно. А коли люди відчувають, що вони комусь потрібні, то починають більше віддавати.

Тут я працюю з трьома проектами. По-перше, це громадська організація «Інша освіта» (дві її резиденції також діють у Києві та Краматорську) — у ній ми займаємося освітніми подіями, зокрема проектами неформальної освіти для молоді. По-друге, це івент-агенція «Інші», з допомогою якої ми влаштовуємо концерти та різні заходи. По-третє, це галерея «Асортиментна кімната».

Я займаюсь тим, що заходжу в кризові проекти, де щось працює не так. Налагоджую їх або запускаю нові, а потім відходжу. Майже не займаюсь оперативним менеджментом тих проектів чи продуктів, які вже працюють.

Три тижні на місяць я мешкаю тут, а тиждень проводжу в інших містах. Інколи бувають місяці, які забирають мене з Франківська на довше. Донедавна за свою головну базу я вважала «Промприлад», та зараз ми з командою «Іншої освіти» шукаємо для себе окрему локацію, більш камерну. Тож ми вже не вважаємося резидентами «Промприладу», хоча досі буваємо там чи не щодня.

Гадаю, сьогодні формальна освіта мало що значить. Не можна сказати, що вона не означає взагалі нічого, але точно не є вирішальною. Мою ідентичність і стиль роботи становило те, чим я займалася попри освіту. Праця в театрі та над фестивалями зробили з мене більше людину, ніж університет.

Місто холодного анархізму і місто, що ходить колами

Це — мій третій рік у Франківську. Хоча якщо бути прискіпливою, то другий. Перший рік я ще ділила з Берліном. Загалом у Берліні я прожила 7 років. Я потрапляла до нього двічі, обидва рази — на три з половиною роки, обидва рази — у внутрішніх кризах. Берлін допомагав мені знайти себе, давав багато натхнення. Водночас, він не давав мені відповіді: що я можу віддати натомість? А мені важливо віддавати. Було враження, що йому від мене нічого не треба. Від цього стає нудно.

Берлін — вільний і холодний. У ньому багато анархізму, але дуже мало простору для гедонізму. Фотографи й дизайнери, які там навчаються, дуже часто сміються, що Берлін — це місце, де робиш навпаки. Сидиш у сірих університетах, анонімних, некрасивих бункерах, а все одно стаєш дизайнером.

Берлін цікавий архітектурою та урбаністикою, але йому бракує радості від життя, яка, наприклад, є у Південній Німеччині. Можливо, має значення відмінність католицької культури від протестантської. Берлін дуже протестантський, стриманий: я маю те, що маю і не треба більше. Берлін функціональний, а іноді хочеться більшого, якогось надлишку.

Я досить чітко розуміла, чому Берлін — не те місто, де хочеться постаріти. Розуміла, що все одно звідти поїду. Берлін багато дає, у ньому багато працюється, але це не місто на все життя. Мені хотілось переїхати туди, де працює спільнота. У Києві вона майже ніде не працює, а у Франківську — якраз. Тут є ці горизонтальні зв’язки між соціальними групами, які ніхто не повідрізав. Це допомагає роботі і це підвищує якість життя.

А ще Київ великий і завжди поспішає. Там важко організувати свій час, щоби не бігати весь день бозна-куди. Натомість у Франківську є культура кав’ярень, культура малого центру, який працює колами. Я ходжу цими медитативними колами і постійно зустрічаю знайомих. Половину людей, з якими маю у планах зустрітись на тижні, я бачу випадково на вулиці або ми заходимо в одну кав’ярню.

В моєму розумінні це і є частина насолоди життям: коли не все заплановане, поруч є люди і час на те, щоби пройтися пішки.

Галантність укачує

Я переважно працюю в умовах, де байдуже, хто ти за статтю. Та на прикладі роботи київського проекту Urban Space 500 помітно, що багато залежить від того, хто говорить: чоловік чи жінка. Жінці, щоб її почули, треба повторювати три-чотири рази, бути наполегливою. З часом люди починають розуміти й цінувати тебе, хоча це вимагає багато витримки й терплячості. Та невже я маю більше часу, ніж колега-чоловік?

У Франківську таку поведінку важче спіймати за руку. Вона притаманна навіть поколінню «станіславського феномену», яке я дуже люблю. Воно патріархальне, дуже чоловіче. Якщо спілкуватися в цьому колі, то сильно відчувається ця притаманна Україні галантність, але й нерівність водночас. Наприклад, я приходжу до галереї, де знають, що я теж займаюся галереєю, іншою. Лише через те, що я зайшла до галереї разом зі знайомим чоловіком, якого зустріла перед цим, у нього запитають: «Ви привели зі собою панянку?». Хоча я не панянка. І люди прекрасно розуміють, що я прийшла до галереї у справах і ми колеги. Такий коментар тут вважається майже невід’ємним. Зараз я почала це називати словом «укачує». Тобто, це мене не дратує — а укачує.

Я розумію, що люди не спеціально так поводяться, вони так звикли. Якщо їм м’яко це зауважити, то почують.

Нам, жінкам, взагалі важче оцінювати свою працездатність. У певний час я була залучена одночасно до українського та німецького проектів, де ми працевлаштовували людей. В Україні та Німеччині картини були схожими: купа заявок від жінок і чоловіків. Та у чоловіків, що мали менший досвід, були дуже впевнені мотиваційні листи з високим очікування щодо зарплат. Жінки, з досвідом роботи у 5-7 років, абсолютно інакше описували себе та очікували в середньому на 30-40% нижчі зарплати. Навіть у Німеччині, яка досить прогресивна, жінки себе недооцінюють. Це змусило мене задуматись і переоцінити власні проекти та команду.

Нам тут ще жити й працювати разом

Франківськ цікавий своєю сумішшю дуже різних людей. Корінні франківчани, певно, трошки повільніші за мене. Чи це я занадто швидка для них? Вони ґрунтовніші за мене, бо я буду швидко йти, а вони копатимуть до суті. З ними можна сісти й домовитися. Вони вміють насолоджуватися життям — те, чого я хотіла би навчитись. Вони більш консервативні, ніж я, але при цьому приймають мене.

Франківці підприємливі. Коли тут виникає ідея, її обов’язково треба завершити. Не впевнена, але, можливо, це якраз те, що відрізняє Франківськ від Львова. Тут теж присутній цей галицький менталітет, але підприємливість змушує усіх допрацьовувати. Якщо ти хочеш бути підприємливим, твій основний капітал — це люди і зв’язки з ними. У Франківську соціальний капітал відчувається не як «а що люди подумають», а радше: «мені з цими людьми жити й працювати разом ще дуже довго, тому я маю бережно ставитися до відносин між нами».

 

Текст: Марта Коник

Фото: Антон Куба, Олена Ангелова

Текст вийшов на підтримку радіомарафону #нуяктобісказати на Urban Space Radio.

Kufer
Вгору