Місто ― для людей. А люди, як відомо, мають властивість помирати. Тож і місце для мертвих повинно знайтися.
У День всіх святих «Куфер» розповідає про цвинтарі, оточені життям: за якими правилами їх створюють, як могили впливають на місто і що відбувається з кладовищами Івано-Франківська.
Планування смерті
Поховання померлих у різній формі існували завжди, але ставлення до присутності тіл у місті з часом змінювалося. Наприклад, у Середньовіччі в Західній Європі лише заможні могли дозволити собі окреме поховання, а більшість містян і містянок ховали в загальній могилі, загорнувши у саван. Такий цвинтар був саме громадським простором ― там проводили ярмарки, укладали договори і навіть відкривали борделі.
Соціологиня Галина Герасим пояснює це відмінним ставленням до смерті, аніж ми звикли:
«Для середньовічної людини мертві лишалися частиною середовища живих. Цвинтарі не були відокремленими від міста, а розташовувалися навколо церкви, що в той час була центром соціального життя. Простір мертвих був амбівалентним ― з одного боку, виконував сакральну функцію, з іншого ― соціальну».
Католицькі собори неодноразово забороняли влаштовувати танці на кладовищах, тож надмірної шанобливості до місць останнього спочинку не було. Ба більше, цвинтар, як і церква, ставали прихистком для біженців і злочинців. А у Франції навіть існували фейкові кладовища, де нікого не ховали ― їх використовували місцеві жителі й жительки, щоб ховатися від набігів на місто.
Місто, яким ми його знаємо сьогодні, виникло у XV-XVI століттях у країнах Бенілюксу. Саме тоді почала активно розвиватися торгівля і простір, де жили люди, треба було ділити на місце для роботи, відпочинку і власне самої торгівлі.
Читайте також: Вічна їм пам’ять. Фоторепортаж з франківських цвинтарів
До епохи модерну розвиток міст був хаотичним ― і лише у XIX столітті з’являється уявлення про містопланування. Тоді ж виникає громадський простір, адже робітники отримали право на відпочинок, що раніше було привілеєм аристократії, і потребували для цього спеціальних місць. Містопланування стає процесом, який контролює місцева влада.
Соціологиня й дослідниця міста Альона Ляшева каже, що цей період не завершився досі.
«У кожного міста є генеральний план, який допомагає закласти і місце для роботи, і житло, і громадський простір. Але цей підхід критикує американська соціологиня Джейн Джейкобс, яка вважає, що ідеально спланувати простір для людей неможливо».
Українські цвинтарі і ставлення до смерті досліджували нечасто. Галина Герасим каже, що ми знаємо точно: цвинтар, яким ми його знаємо, виник в Україні у XVIII-XIX столітті ― тоді ж, коли і в Європі. Це пов’язано з тим, що частина Західної України входила до складу Австро-Угорської імперії.
Тоді ж цвинтарі поступово винесли за місто. Частково причина в санітарних міркуваннях, частково ― в інтенсивності містотворчих процесів. Давні цвинтарі часто розташовувалися в центрі міста, тож землю вигідно було звільнити під забудову чи площу. Коли ж цвинтарі покинули межі міста, виникла індивідуальна пам’ять.
У 1939 році радянська окупаційна влада прийшла на територію Західної України. На той час у партійній верхівці вже відмовилися від ідеї кремації ― це виявилося дорогим задоволенням. Та все ж радянська влада прагнула замінити церковний ритуал світським. Галина Герасим каже, що бажання втрутитися в пам’ять про померлих і порядкувати там по-новому ― не дивина.
«Радянська влада в Україні переозначувала простори для поховань у власний спосіб. Наприклад, створювала меморіали безіменних солдатів ― це своєрідне повідомлення про те, ким для влади є люди».
Після розпаду СРСР в Україні відбувся різкий перехід від планового до проєктового містопланування ― завдяки забудовникам, у яких є достатньо грошей і проєкт, ми повертаємося до хаосу. У Європі це також відбувається, але повільніше ― містяни й містянки звикли боротися за власний громадський простір.
Альона Ляшева наголошує: міський простір ділиться на приватний і громадський ― і цвинтар належить до другої категорії. За його відвідини не потрібно платити, на ньому не можна будувати бізнес і отримувати прибутки.
«До однієї рекреаційної підкатегорії громадського простору можна віднести і цвинтарі, і крематорії, і місця пам’яті. За громадський простір постійно точиться боротьба між забудовниками і суспільством. Якщо все забудувати, не залишиться простору для відпочинку, навчання чи пам’яті».
Раціональне ставлення до використання міського простору у Західній Європі співпало з трендом на кремацію. Цвинтарі не можуть розширюватися настільки, щоб уміщати всіх померлих жителів міста, тож кремація ― це вибір на користь вільної площі.
Смерть цвинтарів і народження районів
З 1974 року основні поховання відбуваються за межами Івано-Франківська ― біля села Чукалівка. Цвинтарі Івано-Франківська для цього вже переважно не використовують.
Раніше в межах міста кожна релігійна громада мала власне поховання навколо храму. Навколо теперішнього художнього музею був римо-католицький цвинтар, вірменська громада мала поховання навколо Блакитної церкви, українці мали власне кладовище навколо дерев’яної церкви. Євреї через спеціальний указ засновника міста Андрія Потоцького облаштували місце для власних померлих за межами Івано-Франківська ― тепер там знаходиться кінотеатр «Космос».
Так тривало, допоки у XVIII столітті місто не стало частиною Австро-Угорської імперії. Австрійці помізкували, що мати так багато кладовищ у центрі міста не годиться, тож у 1782 році створили один загальний Станиславівський некрополь для містян і містянок християнського обряду. А оскільки Івано-Франківськ був багатонаціональним містом, поруч опинилися українці, поляки, вірмени й австрійці, пізніше ― вояки УГА та УСС.
Цвинтар винесли далеко за тодішню межу міста ― та минуло 200 років і він опинився під вікнами готелю «Надія». Після Другої світової війни цвинтар почав занепадати ― поховання перенесли далі за місто до Чукалівки.
Ще 20 років кладовище було закритим. Там продовжували ховати тих, хто мав родинні склепи, але це траплялося вкрай зрідка. Австрійська влада завбачливо залишила місце для зростання кладовища, але після його закриття цю територію вирішили забудувати ― у 60-70-х роках постав район «Промприладу», яким ми його знаємо тепер. Так утворили радянський центр міста.
Читайте також: Район німецьких вілл, робітників і цвинтаря. Що можна знайти на мапі довкола «Промприладу»
Проте закритий цвинтар досі виднівся з вікон готелю «Надія», де зупинялися відомі гості Івано-Франківська. У радянській країні Діва Марія, Ісус Христос і релігійні атрибути вважали неподобством, тож завмерлий цвинтар перетворили на сквер.
Читайте також: Втрачені деталі. Франківськ, який не зберегли
Іван Бондарєв розповідає, що у 1970-х у місті з’явилася банда розкрадачів гробниць: хлопці років двадцяти вдиралися у склепи, знімали з покійників і покійниць старовинний одяг, прикраси і навіть виривали золоті коронки. Цвинтар заріс чагарниками і став небезпечним місцем: там часто збиралися випити, траплялися пограбування і зґвалтування.
«Були чутки, що поліція не втручається, щоб для релігійного місця створили негативний образ», ― пригадує Іван Бондарєв.
Коли на початку 1980-х цвинтар почали зносити, надгробки вже були розбитими й поваленими, могили занедбаними. По краях цвинтаря вирили глибокі ями і туди бульдозерами зіштовхнули хрести й статуї. Хто міг, перевіз могили родичів. Натомість більш як півтора десятка поховань відомих франківців радянська влада таки зрівняла з землею. Так між вулицями Бандери і Мельника виник Меморіальний парк.
Іван Бондарєв розповідає, що в одному з паркових провулків бруківка просідає ― це залишки могил. Решта старих цвинтарів досі іноді нагадують про себе, адже австрійці просто зносили хрести, а кістки в землі лишалися. У 1990-х під час розкопок біля Музею Прикарпаття знайшли поховання у два шари, а навпроти філармонії ― рештки українського кладовища.
Право на потойбіччя
Серед цвинтарів, якими опікується міська ритуальна служба Івано-Франківська, діючий лише один ― у селі Чукалівка. Решта шість уже закриті. Також служба обслуговує два меморіальні сквери.
Те, як облаштовувати навколо них життя, регулює Закон України «Про поховання та похоронну справу», державні санітарні правила та Порядок утримання кладовищ та інших місць поховань. Наприклад, відстань від цвинтаря до житлових будівель або міських садів мусить бути не меншою, ніж 300 метрів.
За порушення правил місцева влада може й поплатитися ― наприклад, у 2014 році Європейський суд з прав людини зобов’язав Україну виплатити Сергію Дземюку з Івано-Франківщини 6 тисяч євро за створення цвинтаря поруч з його господарством.
Читайте також: «Ти що, з трупами працюєш?» З чого складається робота судмедексперта
Іноді трапляються винятки і померлих ховають у межах міста. Наприклад, Роман Гурик загиблий під час Революції гідності, похований у Меморіальному сквері. Там же знаходяться могили перших військових АТО з Івано-Франківська, загиблих у російсько-українській війні.
Останні два роки цих поховань уже не проводять ― інакше Меморіальний сквер перетворився б на діючий цвинтар, де військових ховали б поверх старих могил. Тож тепер на цвинтарі в Чукалівці є окрема Алея героїв.
Та і в самому цвинтарі на Чукалівці є проблема ― щомісяця там ховають приблизно сотню людей і такими темпами місця на кладовищі вистачить на 2-3 роки. Кілька років тому до цвинтаря навіть долучили земельні ділянки селян, проте виник конфлікт ― за словами селян, їм пропонували надто низьку ціну, але згодом суперечка стихла. При цьому у новому генеральному плані міста про можливий новий цвинтар ― ні слова.
Цьогоріч мусульманська громада звернулася до міської влади з проханням, щоб їм виділили окреме місце на цвинтарі. Поки що рішення немає.
Форматована пам’ять
У 60-х роках минулого століття смерть почала ховатися у лікарняні палати і приватні помешкання ― тема стала табуйованою. Натомість зараз смерть часто гламуризується: у медіа обговорюють смерть відомих людей і катастрофи. Один з останніх трендів у Західній Європі ― більш раціональне ставлення до смерті, прийняття власної неможливості жити вічно і допомога людям, що втратили когось. Смерть намагаються повернути у суспільство.
У масовій культурі цвинтарі часто демонізують і пов’язують з нечистю або нічними жахалками. Та насправді це такий же публічний простір, як і, наприклад, кампус університету.
Найвідоміші українські цвинтарі, що виконують функцію громадського простору ― Личаківське кладовище у Львові, Байкове у Києві і Тарасова гора в Каневі. Це також і зелені зони. Натомість решта кладовищ, зауважує урбаніст Іван Вербицький, функцію громадського простору не виконують:
«У нас немає традиції висаджувати в цвинтарях дерева і робити їх схожим на парки. Штучні квіти й паркан решіткою ― це питання смаку. Часто це закриті простори, люди їх оминають, тому цвинтарі невидимі у міській тканині. Це руйнує цілісність міста».
Полярна проблема: розростання міст і містечок, які поглинають колись винесені за власні межі кладовища. Оскільки треба дотримуватися норм з облаштування цвинтарів, це створює труднощі з життям навколо них.
У європейських країнах цвинтарі поступаються у популярності кремації, тож і проблем з кладовищами виникає менше. Часто в країні є головний цвинтар, де поховані відомі люди ― так місце пам’яті стає ще й місцем паломництва. Таку ж функцію виконують пантеони. Натомість в Україні поширені меморіальні сквери з могилами невідомих солдат ― часто це активна частина міського простору.
Альона Ляшева пояснює, що існує дві стратегії: сакралізації і десакралізації.
У першому випадку цвинтар маркують як місце пам’яті за померлими і смутку (в релігіях, де це прийнято). Інша крайність ― перетворити цвинтар на інший громадський простір, наприклад, футбольне поле, де про минулу функцію нагадує лише табличка.
Між «стратегією сліз» і «стратегією футбольного поля» ― безліч комбінацій. З одного боку, це громадський простір, що слугує рекреації, з іншого ― утворюється нова структура.
У Західній Європі цвинтарі або місця пам’яті часто облаштовують як парки ― в Україні таким є Бабин Яр. Інший приклад не надто вдалої підміни функції ― Музей Голокосту в Берліні. Його створювали як нагадування про пережитий жах, та натомість туристи й туристки влаштовують фотосесії між плит. А от в Україні урбаністика взагалі не досліджує цвинтарі цілеспрямовано, отже, й про те, як змінюються наші кладовища, ми не знаємо.
Галина Герасим каже, що треба розуміти, кому й для чого потрібен цвинтар. Наприклад, відновивши єврейський цвинтар або пам’ять про нього, містяни й містянки самі собі нагадують власну історію, відроджують частину культурної ідентичності.
Вплив кладовищ на місто не можна описати ― він залежить від розташування, історії, стану місця і ще багатьох факторів. Цвинтар може стати причиною прокладеної дороги, а може збирати докупи підлітків.
У будь-якому випадку, у місті живуть люди ― тож передусім треба обговорювати з ними, яким повинен бути їхній простір. Галина Герасим пояснює:
«Сам цвинтар ― це частина великого комплексу ідеологічних заходів. Те, що ми робимо зі своїми померлими, більше розповідає про нас, ніж про тих самих померлих».
Головне фото: Юліан Воробйов
