Порівняно з іншими країнами Європи Україна багата на великих хижаків, але порівняно з минулим – їх популяція значно зменшилася. Репортерка «Куфера» Надія Миколаєнко поїхала у Національний природний парк «Верховинський», щоб побачити на власні очі, як природоохоронці щодня допомагають це змінити.
Вогкого грудневого ранку ми прямуємо у напрямку кордону з Румунією, де у межах Національного природного парку «Верховинський» охороняють 12 тисяч гектарів гірської природи. Я, озброєна фотокамерою, рішуче налаштована привезти звідти світлини з ведмедями, рисями та вовками. Я ще не знаю, що навіть люди, які все життя охороняють рись від зникнення, можуть так і не побачити цю дику кішку наживо.
Повернення великих хижаків
Чим далі в гори, тим звивистішою стає дорога, засніженішими – узбіччя, важчими – хмари. Богдан Вихор уже два роки працює в організації WWF Україна, українській філії Всесвітнього фонду природи. Їхня команда охороняє великих хижаків, впроваджуючи передові європейські практики. Серед головних завдань – змінити ставлення до цієї проблеми як урядовців, так і тих, хто мешкає по сусідству з з хижаками. Дорогою Богдан розповідає про роль великих хижаків у екосистемі: «Це дурна радянська логіка переконувала, що всі хижаки – шкідники і їх треба відстріляти».
«Шкідники, бо конкурують із мисливцями за здобич», – додає Марічка Закалюжна. Раніше вони із Богданом разом працювали над проектами зі збереження лісів.
«У радянсько-комуністичних книжках йшлося, що раціон вовка та ведмедя на 75% складається із домашніх тварин. Але вчені довели, що у вовка це лише 5%», – продовжує Богдан.
Виросло кілька поколінь людей, які не мають досвіду співжиття із вовками та ведмедями. Тепер їм доводиться заново цьому вчитись.
Він розповідає, що у Німеччині, Бельгії та Швейцарії вовків винищили більше ста років тому. Їхню роль в екосистемі зрозуміли, коли ліси перестали якісно відновлюватися через високу популяцію парнокопитних, які з’їдали молоді деревця. До того ж, хижаки запобігають поширенню епідемій та хвороб серед інших тварин.
Яскравий приклад, як відновити види, що зникли, це США. Там на деяких територіях після повного знищення повернули вовків, бурих ведмедів та ведмедів грізлі. На територію Німеччини та Бельгії великі хижаки почали повертатися тільки протягом останніх 10-15 років. Та за час їхньої відсутності виросло кілька поколінь людей, які не мають досвіду співжиття із вовками та ведмедями. Тож тепер їм доводиться заново цьому вчитись.
До речі, зоологи Швейцарії пишаються тим, що у них живуть аж 70 вовків. Для порівння: в Україні їх біля 2500 особин.
Електропастухи та методи минулого
Ми приїздимо до села Верхній Ясенів. Тут, біля перетину верховинського, косівського та буковинського шляхів, розташована адміністрація Національного природного парку «Верховинський». До самого парку треба їхати ще 70 кілометрів в гори. Ми на 650 метрах над рівнем моря. Сніг тут лежить уже від жовтня.
У двоповерховій будівлі адміністрації тепло. На стінах – багато фото та карт парку. На одному зі столів у кабінеті виконуючого обов’язки директора нацпарку – невеликий прапор Румунії. Як мені пізніше розповіли, він там на знак шани до румунської делегації, яка днями відвідувала адміністрацію.
Чоловіки жартують про використання електропастухів у школах. Електропастух – це пристрій, який допомагає захистити худобу або пасіку від хижаків. Фактично це дріт під напругою, з якого роблять огорожу в кілька рядів. Всі електропастухи є екологічними та працюють від сонячних панелей. «Після першої зустрічі з електропастухом тварина отримує психологічну травму», – вказано в інструкції. Як наслідок: хижак шукає здобич у безпечнішому місці, а худоба тримається від дроту на відстані і не розбрідається по полонині. Адже найчастіше напади хижаків трапляються, коли корова чи вівця підходить надто близько до лісу, з яким межує пасовище.
Перші електропастухи в Карпатах почали встановлювати у 2016 році. Їх безкоштовно надає WWF Polska. Минулого року поляки передали п’ять мобільних пастухів для захисту отар від вовків та чотири стаціонарні електропастухи для пасік.
Серед присутніх вирізняються Іван та Марія Гаджуки. Іван у теплому светрі під курткою, Марія у сірому напівшубку та світлій, із блакитними квітами, хустці. Обоє – небагатослівні. Вони приїхали, щоб отримати електропастух для свого господарства. Іван та Марія живуть високо в горах і все життя працюють полонинниками. Їхня полонина Керничний – на кордоні з Румунією. Щороку там випасають близько ста корів. Усі вони належать різним господарям.
«За останні п’ять років від хижаків постраждало голів шість», – пригадує Марія.
Переважно – телята, переважно – від ведмедя.
Дмитро Стефлюк, заступник директора з наукової роботи нацпарку, за часів Радянського Союзу працював ветеринаром. Він запевняє: тоді ведмеді нападали частіше.
«За ніч ведмідь міг поранити п’ять-сім корів. А після поранення тварину практично неможливо вилікувати, адже хижаки мають патогенну і недостатньо вивчену мікрофлору», – каже він.
Від нападів хижаків страждала і худоба нацпарку. Ярослав Зеленчук, начальник наукового відділу розповідає, що вони утримують поголів’я коней гуцульської породи для гірських прогулянок: «Була у нас кобила, одна з найкращих, вигравала призові місця на різних виставках. А ведмідь не подивився на то всьо і навіть її забрав».
Тут люди кажуть: «бере». Не «краде», а саме «бере», бо худоба належить і йому, тож він має право взяти. Так гуцули ставляться до ведмедя.
Ще три роки тому на полонині Стайки ведмідь за пару місяців забрав сім голів худоби. Пастухам не залишилося нічого іншого, як перейти на іншу полонину до закінчення сезону. Раніше такі конфлікти вирішувалися більш радикально: суд оцінював шкоду і виносив рішення про знищення шкідника. Мисливці повинні були виконати його і вбити ведмедя. Але чи того самого, який нищив худобу, встановити було складно.
Тут люди кажуть про ведмедя: «бере». Не «краде», а саме «бере», бо худоба належить і йому, тож він має право взяти.
Чоловіки згадують одну відому історію, яка відбулася у 1980-х у Верховинському районі: ведмідь-шатун (такий, який не лягає в сплячку) протягом року забрав у жителів гірського села Бережниця більше десяти корів. На той час корова була годувальницею сім’ї, і селяни почали бунтувати, тому громада без рішення суду вирішила діяти швидко – знищити ведмедя на місці «злочину». Мисливці прилаштували до вбитої ведмедем корови гранату і через кілька днів коли той повернувся доїдати свою здобич, граната «спрацювала». Переповідають, що хижак був віком близько 50 років.
Ціна нападу
У часи Радянського союзу працювала державна система страхування, яка відшкодовувала 90% вартості вбитої хижаком худоби. Таким чином у селян не було причин знищувати хижаків, бо вони не наносили непоправної шкоди.
«Ведмідь і рись входять до Червоної книги, тому держава повинна дбати про їх охорону. Було б логічно, якби держава покривала людям збитки, які наносять ці хижаки», – переконаний Богдан.
Зараз природоохоронці працюють над розробкою механізму компенсації шкоди та ведуть перемовини із державними органами про виділення коштів у цьому напрямку.
Богдан розповідає, що шукав у Львові страхові компанії, які б страхували худобу від нападів великих хижаків, але безрезультатно. Питання, чи можуть страхувати тут, у Верховинському районі, Івана та Марію смішить.
«Коли ведмідь забирає корову безслідно, ми змушені заплатити її власнику відшкодування. Якщо ж тушу вдається знайти і господар бачить, що його корова вбита звіром – платити не доводиться», – пояснює Іван.
Собача робота
Усі хижаки мають свій «почерк». Невеликий ведмідь вбиває худобу, пошкоджуючи шию. Великий може роздерти корову вздовж хребта, вхопивши за лопатки. А вовк достатньо спритний і сильний, щоб втекти із вбитою вівцею в зубах.
Іван знає, що з одного боку його 10-гектарної полонини приходить великий ведмідь, з іншого – малий. Їх періодично бачать пастухи. Їх теж двоє на 100 корів. Допомагають випасати і оберігати худобу кілька собак.
Іван використовує вівчарок, адже місцевих пастуших собак, «волохів», зараз практично не розводять. «Волохів» складно відрізнити від овець. Тож коли вовк нападає на отару, а з неї відділяється одна «вівця» і починає за ним гнатися, то звір отримує таку психологічну травму, що до осені вже практично не тривожить отару на полонині. Інші породи собак, особливо мисливські, більше шкодять, ніж допомагають, бо ганяють косуль, оленів, зайців або глухарів з тетеруками. До того ж, вовк може помітити їх у череді і вирішити повернутися по здобич вночі.
Ярослав розповідає, що якщо у розквіт тваринництва у Верховинському районі було 120 тисяч овець, то зараз немає і двох тисяч. Разом з вівцями зник і сенс утримувати та розводити пастуших собак.
«Люди не мають багато собак, бо їх треба годувати. Парадокс полягає у тому, що собака з господарем полонини за рік з’їдають набагато більше овець, ніж вовк і ведмідь разом взяті. Але вівці думають, що саме вони їх охороняють. Штефан Губчук, власник полонини Прелучний, яка знаходиться в контурі нацпарку, скаржиться нам, що як везе із села на полонину собак, то там вони зможуть прожити до двох місяців. Якщо їх не з’їдять вовки одразу, то до осені точно з’їдять. Часто буває, що у зимовий період вовки сходять з полонини і забирають собак «з-під хати», – пояснює Ярослав.
Мисливські породи собак більше шкодять, ніж допомагають, бо ганяють косуль, оленів, зайців або глухарів з тетеруками.
Вуйко ведмідь
Узимку хижаки іноді заходять на подвір’я. Після таких відвідин селами часом ширяться веселі історії. Наприклад: одного разу ведмідь випадково зайшов до хати. Двері в гуцулів відкриваються всередину, щоб взимку можна було відкопатися від снігу, тому звір без проблем зайшов, зачинився і почав «хазяйнувати». Жінка, що була в сусідній кімнаті, подумала, що це прийшов її дідо – «та й такий п’яний, що не годєн зайти». Баба зопалу відкрила двері та крикнула так, що ведмідь злякався і вискочив у вікно. Ще довго дід розповідав усім, що в нього жінка така страшна, що навіть ведмідь від неї втік.
«У культурі гуцулів ведмедя здавна вважають тотемною твариною. Його називали «вуйком», своїм родичем. Коли ведмідь дуже шкодив – «вуйка» забирали. Але тут нема такої культури полювання на ведмедя, як, наприклад, в Сибіру, де хлопці задля розваги ходять штурхати сплячого в барлозі ведмедя», – розповідає Ярослав Зеленчук, який чимало досліджував історію мисливства та рибальства на Гуцульщині.
Чоловік стверджує, що колись хижаки населяли майже всю територію України. Але люди їх практично витіснили.
«Гуцули же так невиснажливо використовували тваринний ресурс, що за тисячі років жодного виду звірів не винищили. Один старий мисливець мені сказав, що полювати можна, але лиш за одним принципом: потрібно так кусати, аби можна було проковтнути. Тобто з природи брати стільки, скільки вам потрібно для життя – і вона поверне вам сторицею», – додає Ярослав.
У культурі гуцулів ведмедя здавна вважають тотемною твариною. Його називали «вуйком», своїм родичем.
До створення Верховинського національного парку у 2011 році його територію активно використовували мисливці. Після того, як мисливство припинилося, щільність популяції вовків збільшилася, рисі – зменшилася. Натомість побільшало диких котів. Облік тварин робити складно, зокрема, через близькість кордону з Румунією – лише 23 кілометри. Ведмеді звідти можуть заходити на територію України і навпаки. Але якщо румунські природоохоронці відслідковували своїх «чіпованих» ведмедів, то українці такої можливості були позбавлені. До того ж вирубка лісів на румунській території призвела до збільшення кількості хижаків на українській.
Втім, деякі методи усе ж виявляються дієвими. Щороку після першого снігу та останнього весняного снігопаду працівники НПП два дні поспіль проходять паралельними проходами територію парку та фіксують усі сліди тварин.
Ярослав запрошує нас у свій науковий відділ і показує архівні фото та відео, зроблені з допомогою фотопасток. Ось вовк двічі проходить тим самим шляхом, яким він, імовірно, ходив ще за мамою. Б’ються олені, мігрують кабани. Лисиці й борсуки збираються вночі доїсти мертву тушу. Ведмідь лякається запаху фотопастки і тікає.
Фотопастка – це невелика коробка кольору «хакі» із об’єктивом, датчиком руху та інфрачервоним спалахом. Вона допомагає не лише зафіксувати життя тварин та передати фото в режимі реального часу до адміністрації Парку а й подекуди відлякати потенційних браконьєрів. Таких пристроїв на території парку – не більше двадцяти.
На території Національного природного парку «Верховинський» достовірно встановлено сезонне перебування 10-11 ведмедів, враховуючи трьох ведмежат. Їх відслідковувати простіше, адже ареал міграції невеликий, якщо кормових запасів вистачає. Особин рисі в Україні – близько 300. Їхню популяцію аналізувати дуже складно. Бо, як кажуть гуцули: «Рись живе тільки там, де не чути, як півень співає».
«Туристична група – це часто крики, шум, які не допомагають ні копитним, ні хижакам. Коли йде багато недобросовісних людей – горобці вилітають з лісу», – скаржиться Ярослав.
У 2017 році парк відвідали 12 тисяч туристів. Вхід до нього коштує 10-15 гривень. Усього тут є вісім еколого-пізнавальних 1-2 денних маршрутів для активного туризму. Заборонені лише шкідливі для природи види пересування, такі як джипінг. Втім, туристи приносять і користь: їхні фото та розповіді допомагають вести спостереження за життям тварин.
Відмовлятися від прогулянки лісами через страх нападу хижаків не варто, запевняють працівники парку. Тварини бояться нас не менше, ніж ми їх. Вовки не виняток. Найбільше хижаків відлякують шум та запах. Напади на людей відбуваються вкрай рідко. За останні роки верховинці пригадують два несмертельні випадки: одного разу дівчина опинилася між ведмедицею та її ведмежам, іншого – чоловік уночі вирішив відпиляти роги вбитого ведмедем оленя і став непроханим конкурентом за здобич.
Як кажуть гуцули: «Рись живе тільки там, де не чути, як півень співає».
Бойове озброєння та готовність до розширення
У коридорі адміністрації зустрічаємо інспектора нацпарку Василя, який нещодавно повернувся із двотижневого вахтування на території.
Вахтовий метод охорони для захисту природозаповідної території тут застосували вперше в Україні. Він виявився дуже дієвим, адже цілодобово територію парку по периметру охороняють кілька інспекторів. Василь показує на своєму смартфоні останні фото зимових пейзажів та слідів тварин. Вести спостереження – завдання для інспекторів, що рівноцінне охороні парку. Вахтову зміну відвозять у гори, де вони два тижні живуть у п’яти тимчасових будиночках та щодня виходять на чергування.
Василь та його колеги щорічно проходять навчання з охорони та боротьби з пожежами, їздять на тренувальні стрільби та складають іспити, результати яких зберігають у особових справах. Охорона складає більше половини штату працівників нацпарку. У 2011-му усі інспектори мали відповідну вищу освіту. Зараз таких – лише п’ята частина, адже плинність кадрів у 2017-му складала 25%. За правилами, охоронці нацпарку прирівняні до державної охорони, але, попри це, їхня зарплата ледь перевищує мінімальну, відповідних умов нарахування стажу та пільг виходу на пенсію інспектори не мають.
Окрім фотокамер, інспектори мають рації, які забезпечують цілодобовий зв’язок, та бойові пістолети «Форт-17». Останні використовують виключно для захисту. Зброя, як і фотопастки, допомогає в боротьбі з браконьєрами. Хоча насправді їх тут практично немає. Всі в’їзди до парку охороняються. Та місцевим мешканцям дозволяють не лише вільно відвідувати територію парку, але й збирати там гриби чи ягоди.
На одній з карт Дмитро Стефлюк, заступник директора з наукової роботи, демонструє перспективні межі Верховинського НПП. Попередньо під охорону Парку планували помістити 27 тисяч гектарів території. З них держава надала тільки 12 тисяч гектарів, і деякі найцінніші об’єкти залишилися поза межами Парку.
Якщо розширення НПП відбудеться і межі Верховинського, Карпатського та Черемоського парків зімкнуться, разом із румунськими лісами утвориться біосферний резерват із сотнями тисяч гектарів об’єднаної території, своєрідний європейський природоохоронний анклав міжнародного значення. Окрім того, на об’єднаній території буде простіше проводити облік видів тварин та відновлення популяцій. На цій території розташована і полонина Керничний, на якій працюють Іван та Марія. Загалом, у межах та довкола НПП «Верховинський» більше тридцяти полонин. Більшість вже не діють.
Виконувач обов’язків директора НПП Михайло Нечай розповідає, що наразі розширення парку гальмує тільки керівництво лісового господарства. Не допомогти ані наукове обгрунтування користі від розширення меж парку, ані всі необхідні погодження від установ та організацій природозаповідного фонду, ані 70% позитивних відповідей від місцевих жителів. Але природоохоронці не опускають рук, адже ще 15 років тому, за словами Дмитра Стефлюка ніхто не вірив у існуванні Верховинського НПП.
Нині у Верховинському НПП працює 98 осіб. Зарплатою та належними умовами роботи в адміністрації їх забезпечує Міністерство екології та природних ресурсів України, якому підпорядковується НПП. На паливно-мастильні матеріали міністерство виділяє таку саму суму, як і сім років тому. Її вистачає лише на заправку пожежного агрегату, який повинен завжди бути напоготові.
Решту авто працівники змушені часто заправляти за власний кошт. Верховинський НПП має державний акт на право користування 100% території парку. Це убезпечує їх від зазіхань на землю, але зобов’язує сплачувати податки за використання земельних ділянок. За останній рік тільки Зеленська сільрада за 9 гектарів своєї території отримала від парку 2,5 мільйона гривень. Для дослідження та охорони взимку тут необхідні снігоходи. Міністерство вже пообіцяло надати квадроцикли із можливістю зміни коліс на гусені та екскаватор для ремонту гірських доріг. Проте для відновлення основної дороги до нацпарку, яку ще десять років тому забрала повінь, коштів поки що немає.
Іван та Марія
Богдан вантажить деталі електропастуха з багажника свого авто у Іванову підводу. Акумулятори, сонячні батареї та 10 мотків дроту по 200 метрів кожен – Іван все мостить на сіно і ретельно ховає під бруднозеленим брезентом. Документи – у внутрішні кишені куртки. Марія кутається у вовняну ковдру поруч з чоловіком. На парковці навпроти адміністрації двоє коней місять підковами сніг, який.вже починає підмерзати. Поряд – високопрохідна автівка, надана у користування НПП Українським товариством охорони птахів за фінансової підтримки Франкфуртського зоологічного товариства у межах програми зі збереження карпатських пралісів. На території Верховинського парку їх 1856,6 гектарів.
Іванові та Марії ще їхати високо в гори, до свого «невеликого» господарства з десятка корів, ще двох коней та двадцяти овець. Їм складно описувати свій побут людям, які ніколи не були на полонині. Але зима завершиться і ми зможемо на власні очі подивитися, як сто корів у супроводі двох пастухів та кількох вівчарок виходять на полонину на довгих чотири місяці. І, можливо, цієї осені вони всі повернуться до своїх господарств, навіть якщо з одного боку полонини визиратиме великий ведмідь, а з іншого – малий.
Текст та фото: Надія Миколаєнко
