Сліди на мапах. Де шукати пам’ять про німецьких колоністів Прикарпаття

Німецькі колоністи почали масово приїжджати до Галичини у кінці ХVІІІ століття. Тодішня австрійська влада давала їм тут землю, худобу, інвентар, допомагала споруджувати будинки. Все для того, щоб вони підняли економіку новоприєднаної до імперії території.

Німці жили на Прикарпатті півтора століття. У лютому 1940 року за ініціативи Третього Рейху колоністів примусово переселили з Галичини на захід Польщі, де вони мали стати трудовим ресурсом Німеччини. Їх потребувало СС, адже вони знали польську та українську мови, а також особливості життя на Галичині. Після німців залишились цілі села, а також вулиці міст з будинками, кірхами, костелами, школами, брукованими тротуарами та навіть водогонами.

«Куфер» розповідає, як зараз виглядають колишні німецькі колонії на Прикарпатті: Новий Калуш (сьогодні територія міста Калуш), Ляндестрой (Зелений Яр) та Уґартсталь (Сівка-Калуська). 

Останній німець Калуша

— Тобі краще поговорити з моєю мамою, вона знає більше, — так починається наша розмова з Олегом Себастьяном. Його дідусь Філіп був калуським німцем, якому вдалося оминути примусового виселення на початку 1940 року.

Наталія Себастьян, жінка сімдесяти років, чекає на мене у своїй кімнаті, ліжко якої було повністю обставлене альбомами зі старими фото. Вона трохи розгублена: не знає, з чого почати та переживає, чи її розповідь буде зрозумілою. А історія родини Себастьянів і справді не проста.

Наталія Себастьян

Пані Наталія — не німкеня, вона — українка з Коломиї. Її батьки переїхали до Калуша після війни, залишивши дочку з бабусею в Коломиї. Згодом, коли знайшли роботу, забрали Наталію до Калуша. Там пані Наталія вийшла заміж за калушанина Івана Себастьяна (сина Філіпа Себастьяна і батька Олега), якого називає «Мій Янко», адже той був наполовину німцем, наполовину поляком.

Весілля Наталії та Янка

Родина Себастьянів жила у Калуші давно і до Другої світової була дуже чисельною. Пані Наталія має карту колонії Новий Калуш, яка була розташована на території сучасної вулиці Вітовського (раніше Пархоменка). Це було звичне німецьке поселення: широка пряма дорога, з обидвох боків — німецькі хати. 

Читайте також: Район німецьких вілл, робітників і цвинтаря. Що можна знайти на мапі довкола «Промприладу»

На мапі біля кожного будинку вказано прізвище сім’ї, яка ним володіла. Серед калуських німців було багато Себастьянів, Крамів, Стрюміхів та Маннів.

— Зараз покажу тобі фотографію, яку дуже сильно бережу, — каже пані Наталія і витягує з нижньої полиці серванту стару світлину в рамці під склом. На світлині є згадка про фотографа — Давида Хабера, єврея, фотоательє якого було дуже популярним у міжвоєнному Калуші.

Люди на фото розмістилися у два ряди і всі чітко дивляться на камеру. У першому ряду посередині — жінка в білій хустці, а навколо неї — семеро молодих чоловіків у костюмах.

Юлія Себастьян з синами (фото з ательє Давида Хабера)

Ця жінка — Юлія Себастьян, бабуся Івана Себастьяна, з яким одружилася пані Наталія. Згідно з родоводом калуських Себастьянів, який і досі зберігається в родині, Юлія мала десять дітей. Проте, коли робили світлину, то живими залишилися лише семеро її синів. 

Родовід Себастьянів

Серед сфотографованих є і Філіп Себастьян — свекор пані Наталії. Його єдиного з калуських Себастьянів не виселили у лютому 1940 року. 

Яким чином йому вдалося залишитися, не знає ніхто. Відомо, що тоді він уже був одруженим на калуській польці Стефі Вінніцкій. Під час війни Стефа народила йому двох синів. 

Стефа і Філіп Себастьяни

У родині говорять, що коли влітку 1944 року до Калуша прийшла радянська влада, то Філіпа, який працював шахтарем, засудили, бо він був німцем. Пані Наталія каже, що на нього донесли інші шахтарі, оскільки за попередньої влади німці мали більші привілеї на шахті.

Родина не знає, у якій в’язниці і скільки часу сидів Філіп. Відомо тільки, що він був у Польщі. Про це свідчать і світлини того періоду, які Філіп Себастьян відправляв дружині Стефі з побажаннями якнайшвидшої зустрічі.

Філіп Себастьян з другом. Польща, початок 50-х

Історія Філіпа випадає із загальних відомостей про українських німців в часи Другої світової війни. На момент приходу нацистів в Україні залишалось 200 тисяч етнічних німців — фольксдойчів. Як йдеться у матеріалах Центру міської історії Центральної та Східної Європи, до фольксдойчів зараховували людей, які мали одного чи двох непрямих німецьких предків, часом достатньо було німецького прізвища.

Польська родина Стефи Себастьян

На початок Другої світової війни на території Галичини проживало близько 40 тисяч етнічних німців. Згідно з німецько-радянськими угодами від 1939 і 1940 років про обмін населенням, німецький уряд одержав право на переселення фольксдойчів до Райху з окупованих Радянським Союзом територій Польщі.

Загалом, взимку 1939–1940 років з території Західної України до територій, окупованих Райхом, виїхало майже 29 тисяч осіб.

А у 1945 році, після завершення Другої світової війни, СРСР депортували українських німців з окупованих радянськими військами зон Німеччини та Польщі назад до Радянського Союзу. Але не до їхніх рідних місць, а на схід СРСР.

Стефа і Філіп Себастьяни з дітьми (у шапочці - дворічний Янко). Приблизно 1944 рік

У 1944 році Філіп Себастьян ще був у Калуші, адже у родинному альбомі є світлина його сім’ї. На ній молодшому сину Івану два роки, а народився він у 1942 році.

На початку 1950-х років Філіп перебував у Польщі. Згідно з підписом на звороті однієї з надісланих світлин, тоді він був у місті Ząbkowice. Зараз це Зомбковіце-Шльонське, яке знаходиться у південно-західній Польщі. До 1945 року місто не належало Польщі, а було у складі Третього Рейху. 

На польських світлинах Філіп Себастьян одягнутий у цивільне, а фоном служить фотоательє чи ліс. 

Філіп Себастьян у Польщі

Пані Наталія не знає точно, коли Філіп повернувся до Калуша. Каже тільки, що тоді її Янко був дорослим: закінчував школу чи йшов до армії. Тобто, Філіп Себастьян повернувся до міста у кінці 1950-х — на початку 60-х років. Можливо, він зумів повернутися, бо в той час покращилися відносини між Західною Німеччиною та СРСР.

Зокрема, у 1964 році радянська влада не забороняла повертатися депортованим німцям до колишніх місць проживання. Доти вони такого права не мали.

— У мене був файний і дуже добрий свекор, — Наталія Михайлівна повторює це кілька разів під час розмови. — Дідо Філіп різав свині і кращого майстра у Калуші не було. А ще любив співати таких пісень, ну трохи сороміцьких.
— А якою мовою співав? — питаю.
— По-польськи.
— А якою мовою говорили вдома?
— Українською.
— А в яку церкву ходила ваша свекруха Стефа?
— Як відкрили (вийшли з підпілля — авт.), то до греко-католицької.

Філіп та Стефа Себастьяни

Така мультикультурність була звичною для довоєнної Галичини, де українці, євреї, поляки та німці мешкали поруч. Римо-католики тут могли говорити українською; греко-католики  польською; євреї володіли їдишем, польською та українською. Щодо німців, то вони все ж здебільшого спілкувалися німецькою. Проте перед Другою світовою війною значна частина з них полонізувалася. Особливо ті, хто стали римо-католиками.

Читайте також: Міста для живих і мертвих. Як цвинтарі впливають на міське життя

Калуш сьогодні

Чагарники Ляндестрою

— Значить, записуй так: «Розповідь Івана Івановича — мешканця села Зелений Яр…».

77-річний Іван Якаба з сивою, аж білою, чуприною старається говорити дуже правильною й літературною мовою. Усе життя пан Іван прожив у селі Зелений Яр біля Калуша. Але народився він не тут.

— Нас усіх називають лемками. Але я не лемко, я — бойко! — обурено каже пан Іван, який у 1946 році разом з мамою і татом переселився зі східної Польщі. 

У паспорті Івана Якаби місцем народження вказано село Буковець Ліського повіту. Після Другої світової український Буковець відійшов до Польщі і, щоб уникнути насильного виселення поляками, більша частина селян у 1946 році перебралася до СРСР. 

Пан Іван каже, що радянська влада запропонувала його сім’ї поселитися у Калуші біля Калійного комбінату (на колишньому Новому Калуші) чи у Зеленому Ярі (колишньому Ляндестрої). Сім’я обрала останній, який був дуже схожим на їхній Буковець. 

— Коли ми сюди приїхали, то уже нічого не застали, тільки розвалений костел без даху, вікон і дверей. Люди з часом розібрали ті руїни собі на хати, — розповідає пан Іван і, трохи подумавши, додає: — Але то би треба взнати, чи вони були римо-католиками, чи ким?
Будинок Івана Якаби

Іван Якаба говорить про німців, які півтора століття прожили у Зеленому Ярі. Саме вони у кінці ХVІІІ століття заснували село, проте під назвою Ляндестрой. Німці займалися тут сільським господарством і переважно були протестантами. Зокрема, у 1790 році тут існувала філія євангелистської парафії колонії Уґартсталь. У першій половині ХІХ століття у Ляндестрої побудували римо-католицький костел, отже, кількість католиків серед населення колонії зросла.

Німці становили переважну більшість населення тут і на початку Другої світової — 82% або 450 осіб. Проте, з приходом радянської влади, у 1940 році колоністів депортували до західної Польщі.

Іван Якаба веде мене до місця, де колись стояв костел. Зараз тут непрохідні зарослі, перед якими розташована автобусна зупинка. Є тут стежка, викладена каменем. Пан Іван каже, що вона веде до сусіднього села Камінь:

— Тут ще є кілька кам’яних стежок. Певно, люди з інших сіл ними ходили до костелу. Але все вже заросло. Жаль, що тут нема ніякого знаку, то ж святе місце. Тут люди молилися.
Зупинка на місці костелу

Іван Якаба пам’ятає вимощені каменем дорогу і тротуар, криниці та водогін, які залишилися після німців. Водопроводом були чотири круги з бетону, діаметром 1,6 — 1,8 метрів, з’єднані між собою дерев’яними трубами. До них німці підвели воду з джерела, яке розміщувалося в кінці села на пагорбі. Там, де були бетонні круги, вода під тиском била невеликим фонтаном.

— Німці були файні господарі. То колись тут була сильна культура, навіть в Калуші такої не було,

— впевнено каже пан Іван і згадує розповіді мешканців сусідніх сіл. Вони розповідали, що німці виходили в поле дуже рано і розплановували свій час так, щоб все встигати і мати коли відпочити. А ще говорили про те, як німці залишили після себе багато хатнього і господарського добра, що потім розтягнули їхні сусіди. 

— У нас ще був цвинтар, де ховали і німців, і поляків. Але за Союзу його зрівняли бульдозером і зробили там звалище для колгоспного інвентарю.

Колишнє кладовище виглядає як територія костелу — все заросло чагарником, деревами, які проросли навіть крізь єдиний уцілілий надгробок. А навколо де-не-де можна надибати розкидані хрести чиїхось могил.

У 1999 році до Івана Івановича приїхали двоє старших чоловіків, які говорили українською і переконували, що колись жили на його подвір’ї. Перш за все вони попросили показати їм велику грушу, що росте в кінці подвір’я над берегом.

— Їх щось дуже заінтересувало то дерево, — переконує пан Іван.

Та сама груша

Чоловіки виявилися німцями — братами Гасами, які народилися у Ляндестрої. У 1940 році їхню сім’ю депортували звідси. На момент розмови старший з них, Рудольф, якому було 78 років, жив у Австралії, а молодший з братів — у Берліні. Чоловіки обмінялися адресами і через кілька місяців надіслали Івану Якабі листівки. Після цього пан Іван отримав ще одного листа від них. На тому листування припинилось. 

Український Уґартсталь

— У нас досі частини Сівки-Калуської називаються Уґартсталь і Сівка. Я саме на Уґартсталі живу, — відповідає моя однокласниці Ані Тарбєєва на питання про німецьку колонію Уґартсталь, що колись існувала біля її рідного села.

Аня розповідає, що нещодавно помер Василь Семанишин — вчитель історії місцевої школи, який дуже цікавився німецькими колоністами. Але вона знає жінку, яка колись переписувалася з виселеними уґартстальцями.

Поки ми йдемо досить широкою вулицею, з обох сторін якої в рядок розміщені подвір’я, Аня показує збережені будинки німців. Їх тут немало — загалом нарахували сім-вісім. У деяких живуть досі, тому вони доглянуті, проте з автентики збереглося небагато. Інші стоять пусткою. 

Німецькі хати подібні між собою: дерев’яні, з великим, відкритим ґанком по центру, який не виступає за межі будинку, а ніби видовбаний у ньому. Хати не високі, а деякі дуже довгі: мають аж шість вікон з однієї сторони. В таких будинках часто жила не одна, а кілька німецьких сімей. 

Коли ми прийшли до Марії Климишин, здавалося, вона на нас чекала. Сиділа на ліжку у старенькій хаті своїх батьків з паперами в руках. Попросила нас сісти і одразу почала розмову з історичної розвідки:

— Уґартсталь назвали на честь священника Уґарта (хоча історики пишуть про графа Алоїса Уґарта — прим. авт.).

Марія Климишин

Пані Марія показує роздруковане на простому папері зображення німецької кірхи Уґартсталя, яка була центральною для євангелістів довколишніх сіл. Зараз її немає: кірху розібрали за ніч, коли прийшла радянська влада у 1940 році, а на початку ХХІ століття на її території збудували греко-католицьку церкву.

Марія Климишин розповідає, що від кірхи залишився тільки орган, який ще довго лежав на стриху в клубі. Де він зараз — невідомо.

Є у пані Марії і план Угартсталя, подібний до плану Нового Калуша — вздовж вулиці рівними рядами розмістилися німецькі будинки. План, фото кірхи і навіть книгу про Угартсталь Марія Климишин побачила у кінці 80-х років минулого століття. Тоді, через поліпшення міжнародних відносин СРСР із Західною Європою, вперше до Сівки-Калуської приїхали німці. 

Вони й розповіли про депортацію 1940 року: коли їх заставили залишити все, а що могли взяти з собою, перевозили на возах. Коли ж опинилися на території Польщі, то їх застала війна. Прийшлося рятувати себе, а не інвентар, і селитися, де випадало. Тому колишні угартстальці не живуть разом. 

Пані Марія найбільше запам’ятала родину Філіп, до яких свого часу їздила у Брауншвайг, що в Нижній Саксонії.

— Лора Філіп була 1920-го року народження, говорила українською так, як колись у селі говорили й питала нас: «А чого ви не так говорите?», — згадує пані Марія.

У Сівці-Калуській досі зберігся будинок родини Філіп. Вони звели його перед самим виселенням. Зараз у ньому працює медпункт.

Будинок родини Філіп

Німці Уґартсталя приїжджали й пізніше, зокрема, з гуманітарною допомогою у 1993 році. Розвозили її по школах, садках чи просто роздавали людям.

— Пам’ятаю, як малою гуляла у нас на вулиці, а німці мене побачили і дали багато солодощів, — згадує Аня.

Після виселення німців, Уґартсталь почали заселяти. Спочатку «рав’яками» — так у Сівці називають жителів Рави-Руської, що у Львівській області, які залишилися без житла, через завал шахти. 

Уґартсталь сьогодні

У 1946 році вільні хати Уґартсталя дали українцям, яких виселили зі східної Польщі. Почали тут заселятися і жителі Сівки: будували нові чи ремонтували старі німецькі хати. Тоді ж Уґартсталь перейменували на хутір Подільський, який з часом приєднали до Сівки-Калуської. Назви «Уґартсталь» вже давно немає на жодній карті, та й живуть тут українці. Проте у Сівці й досі тутешніх мешканців називають німцями. Пам’ять місця сильніша за зміни.

Текст: Марта Ониськів

Фото: Анна Лях

 

Текст вийшов у рамках спецпроєкту «Розмаїття Прикарпаття у минулому», який реалізується у співпраці з громадською молодіжною організацією «СТАН» за підтримки агентства США з міжнародного розвитку (USAID)

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Kufer

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Вгору