Художниця та дизайнерка Христина Стринадюк переконана: митцям варто частіше відкривати двері гостям, адже немає нічого кращого за домашню атмосферу майстерні. У схожій майстерні Христина виросла сама: її дідусь, майстер-різьбяр з Косова, мав дім посеред яблуневого саду, де робив меблі та гуцульські люльки.
«Куфер» завітав до Христини і дізнався, як їй вдалось відтворити в Івано-Франківську свій внутрішній Косів та зберегти у ньому сімейні спогади.
Є у Франківську будинок, що має одночасно дві адреси. Перша відповідає мапі — №20 по вулиці Грушевського. Інша ж ховає у собі його справжнє ім’я та зміст — Коцюбинського, 10.
Тут, у двокімнатній квартирі з високими стелями, живе та працює художниця Христина Стринадюк. Тут, у центрі Франківська, завжди відчинені двері у Косів — де колись жив і працював дідусь Христини, Михайло Стринадюк. У його будинку з яблуневим садом, у літній кухні та майстерні, в оточенні різьблених меблів та годинників, Христина провела дитинство. Адреса цього будинку як раз і була Коцюбинського, 10.
Дідусь
Стринадюки — досить відома родина на Косівщині. Багато хто з цієї сім’ї пов’язаний з творчістю. Як розповідає Христина, серед її рідних є й різьбяри по дереву, й мосяжники — ті, хто працював з художньою обробкою металу.
«Дідусь був різьбярем, столяром та годинникарем. Це була справа його життя», — розповідає Христина.
Колись, як і більшість майстрів з Косова, Михайло Стринадюк працював на художньому комбінаті «Гуцульщина» — робив сувенірні люльки та інші різьблені чи інкрустовані речі. Але здебільшого він працював вдома.
«Дідусь мав свою майстерню. У «парадній» хаті вони з бабусею спали, приймали гостей, туди до них приїжджали так звані літники — гості з інших міст. Але справжнє життя було у літній кухні та майстерні поруч.
Я з дитинства бачила, як дідусь працює. Його день ділився на два етапи: спершу він точив свої люльки та займався іншими справами, потім бабця готувала обід, вони обідали, потім був обідній сон — а потім знов працював».
«Він не був ані заслуженим, ані народним майстром. Просто до кінця своїх днів робив свою справу. І так сталось, що після його смерті не залишилось жодної роботи – всі розійшлись, розкупили. Лишилось кілька скринь, які встиг приберегти мій тато, і люлька, яку купила моя мама».
Христина каже: все те, що ставалось після — її, досить болюча, сімейна історія. Тривалий час з різних причин вона не могла потрапити до дідусевої майстерні. Зайти туди вона змогла аж у 2017 році — після тринадцятирічної паузи.
«Я була вражена побаченим: те, що я бачила, кардинально відрізнялось від того, що я пам’ятала зі своїх 6 років. Там мало що залишились: спершу там жили інші люди, потім майстерню пограбували. Тато дозволив перевезти звідти дідусеві речі і я забрала залишки».
Майстерня, яка завжди з тобою
Перед будинком на Грушевського росте виноград, а у дворі — живопліт. За словами Христини: все, як на тій, косівській, Коцюбинського, 10.
«Я завжди мріяла про свою ліноритну майстерню: мати офортний станок, робити власноруч принти. Я встигла забути про цю мрію, але коли перевезла меблі з Косова, зрозуміла, що майстерня вже формується».
Так внутрішній Косів художниці переїхав на франківську вулицю Грушевського. Незадовго до цього квартиру, де Христина мешкала з чоловіком Сергієм, продали — тож як треба було шукати заміну помешканню. І нова квартира досконало пасувала ідеї жити й працювати в одному просторі.
Подружжя взялось за ремонт і фарбувати стіни. Як каже Христина, власники квартири були не проти змін — навіть раділи, що нарешті з’явились постійні мешканці.
Під час ремонту дотримувались кількох принципів: відкрите, «оголене», як каже Христина, дерево — тож фарбу з дверей зняли. Справжність — тож усі стіни пофарбовані на біле, окрім однієї, сонячно-жовтої. І пам’ять — яку втілюють збережені розписи на стелі, які знайшлись випадково під час ремонту.
«Зберегти їх було доволі важко, бо місцями шпаклівка до розписів трималась міцніше, ніж сам розпис — до стелі», — пригадує дівчина.
На останню кімнату подружжя не витримало і найняло майстрів. Рештою кімнат займались самотужки: після роботи, по кілька годин на день.
У розмові художниця постійно повторює: їй важливо, щоби гості її «Коцюбинського, 10» почувались як вдома. Їй це вдається: килими на підлозі, багато світла й дерева, кішка, яка залюбки зазирає до об’єктива фотоапарату, створює відчуття, що ти просто в гостях у друзів — та аж ніяк не у них на роботі. Водночас робочий простір займає більшу з двох кімнат: тут стоїть офортний станок, на стінах висять футболи та полотняні торби з авторськими принтами, стоси листівок, малюнків, ілюстрацій, які робить Христина.
Килими, до речі, косівські — з першої майстерні. Так само, як і дзеркало, шафа, обідній стіл, рами — практично всі дерев’яні меблі колись зробив дідусь Михайло.
Є навіть довжелезна горіхова дошка, що 15 років сушилась на стриху косівської майстерні. Тепер Христина та Сергій хочуть зробити з неї маленький столик і довгу полицю (яку між собою називають «барною стійкою») уздовж стіни.
Звертають на себе увагу дві довгі гуцульські інкрустовані люльки. Одна з них — роботи дідуся Христини. Інша — батькова.
«Колись інкрустовані люльки були дуже популярні серед туристів. Їх робило багато майстрів. Дідусь свої роботи не підписував, тож ми впізнали його люльку за унікальним орнаментом на кришечці. Татову ж люльку вдалось розпізнати, бо, як розповіла мені мама, тато часом замість перламутрових вставок вставляв відшліфовану пластмасу», — сміється Христина.
Ці люльки цілком робочі — за потреби їх можна було б набити тютюном і курити.
Важко й не помітити важку різьблену позолочену раму. Її засновниця майстерні просто виміняла в сусідів на мішок дрів.
«Люди буваю змушені з певних обставин переселитись з однієї території на іншу. І я теж була змушена переселитись.
Я мріяла жити на Коцюбинського, 10. Але зрозуміла, що хоча не можу забрати з собою ті яблуні і ту веранду, можу відтворити цю атмосферу тут — так, як відчуваю і бачу.
Не обов’язково жити саме там, якщо можна створити цю історію в іншому місці».
Сто унікальних відбитків
Основну частину дня Христина Стринадюк проводить тепер тут, на Грушевського/Коцюбинського. Прокидається — і зразу йде до майстерні.
Її робочий простір — стіл та офортний станок. Останній, до речі, є певною рідкістю для Франківська.
«Їх є лише кілька штук на все місто. Звісно, офортний станок можна замовити і купити, але це коштує величезних грошей. Але, як виявилось, хороший знайомий мого хресного батька, займається такими штуками. Взагалі він займається виробами з металу, але колись склав собі цей станок. Не знаю, навіщо. І запропонував віддати мені цей станок у користування, адже у нього він просто стояв», — розповідає Христина.
Все починається з розробки ескізу, потім малюнок треба перенести на форму – у дзеркальному відображенні. Можна вирізати форму на лінолеумі, що клеїться на картон, можна на дереві. Щоби вирізати маленький малюнок знадобиться години дві. Повноцінний принт займе годин шість.
«Це — різновид графіки, який можна тиражувати. Але вона має свій термін придатності: наприклад, з однієї різьбленої форми можна відбити сто футболок, бо форма зношується. Тож це — лімітований продукт. Особливість цієї техніки ще й в тому, що кожен відтиск виходить по-іншому: десь наклалось більше фарби, десь слабше відтиснулось. І ти ніколи не знаєш, як саме воно вийде», — каже майстриня.
Основою для принту може слугувати навіть звичайний вуличний люк. До речі, з франківськими люками Христина теж робила футболки:
«Йшли на вулицю, мили люк, вичищали пензликами — потім прокатували типографською фарбою, зверху ставили футболку, притискали її до люка дерев’яною ложкою, знімаєш — і маєш готовий принт».
Як каже дівчина: їй цікаво розвивати принт як такий. Не зупинятись лише на ужиткових речах як футболи чи торби, а друкувати постери, вставляти свої роботи в рами:
«Віддрук — це ж оригінал. І ти можеш за доступною ціною мати оригінал якогось принту. Це авторська робота, яку можна повісити на стіну. І це лімітованість — бо ти одна з сотні людей, хто має такий принт».
Роботи художниці замовляють з різних міст України та з-за кордону, вона не орієнтується лише на Франківськ. Гадає, що людям, які приїжджають у місто, усі ці гуцульські узори та міські люки можуть будуть навіть цікавіші, ніж, власне, франківцям:
«Навіть не знаю, чому. Пам’ятаю, що косівчанам не було так цікаво те, що робить дідусь, як людям, які до нього їхали. Бо цікавим є те, чого в тебе немає».
Майстерня працює щодня: Христина відбиває принти на футболках та усіх інших можливих поверхнях, приймає учнів, яких вчить малювати аквареллю. Та у неї великі плани на цей простір: наприклад, робити резиденції — щоби до Франківська приїжджали інші майстри. Як колись літники — в Косів.
«Хочу поступово відходити від діджиталу та від дизайну, бо кайфую від різьблення, відбивання на футболках. В ідеалі ця справа мала би стати основною моєю діяльністю.
Є страх, що я залишусь без грошей: все таки купити собі принтовану футболку не є першою необхідністю для людини. Хоча футболка — це ще більш наближено до потреб, а ось картина вже є розкішшю.
Та мій тато заробив стартовий капітал для свого бізнесу завдяки сувенірним виробам. Тож коли мені кажуть, що творчістю неможливо заробляти — я згадую про дідуся і тата. І ці приклади мене підтримують».
Космос між нами
Навпроти футболок з міськими люками — різьблені узори. Так в одній кімнаті ніби поєднали дві географії, два світи — Франківськ і Косів, місто і гори.
Христина Стринадюк і сама є поєднанням цих різних світів: народилась і виросла в Косові, переїхала до Франківська. Вчилась на дизайнерку, а повернулась до традиційних технік різьблення та вибійки. Мріє покинути дизайн і весь час присвятити фарбам та дереву.
І, свідомо чи ні, «Коцюбинського, 10» стає містком між цими двома космосами.
«У Косові це досить типово — прийти в майстерню до майстра. Не знаю, звідки взялась ця традиція. Я просто бачила це з дитинства. Можливо, це пов’язано з масштабами місто: коли воно маленьке — то більш дружнє, всі один одного знають. Наші сусіди по Коцюбинського навіть знали, з якої по яку годину можна приходити — бо пізніше бабуся давала курям їсти і вже не мала часу приймати гостей», — пригадує дівчина.
Христина розповідає: її бабуся та дідусь мали свій мікрокосмос, з якого не виїжджали. Так косівські люди можуть роками жити в Косові, берегти свій мікроклімат і нікого туди не впускати. Хоча зараз це починає змінюватись.
«Зараз у мене до цього двояке ставлення: я дивуюсь, що при цьому дідусь з бабусею так легко впускали до себе. Але, напевно, при цьому існували певні правила й межі», — міркує вона.
«Франківськ — більше місто і люди тут менш відкриті. Хоча, я не маю, з чим порівняти — думаю, в Києві, там взагалі… Мене цим і лякають великі міста. Не знаю, чи може там бути така відкрита атмосфера, чи можна до когось просто подзвонити і сказати: “Я прийду”».
Може, тому що я скучала за Косовом, я й створила це місце. Я привезла частинку Косова у центр Франківська, зробила його на 100 кілометрів ближчим.
Косів і справді дуже творче місто. Як каже тамтешня молодь, що вчиться у Косівському інституті прикладного та декоративного мистецтва, який свого часу закінчила і Христина: «Косів зручний, бо там немає відволікаючих факторів: нема навіть куди піти на дискотеку, тому ми постійно працюємо».
Утім, все поступово змінюється. Косівські майстри стають закритішими, натомість франківські творчі спільноти — об’єднуються між собою.
«Наприклад, щочетверга можна піти помалювати оголену натуру і познайомитись з колегами. Володимир Прокопишин має свою студію, де вчить малювати дорослих і дітей. До Яреми Стецика можна прийти, потиснути руку і спитати, як врятувати розписи. «Ваґабундо» відкрилось — і мені було б цікаво колись там виставку зробити. Здається, цього достатньо. Але хотілось би більше. Я звикла, що місто — це про творчість.
Хотілось би, щоби до митців можна було прийти просто так — як сюди до мене. Прийти почаювати до художника, понюхати запах фарб, пороздивлятись картини. Студій вже достатньо — хочеться домашньої атмосфери».
Дім без географії
Єдиний серйозний ризик у житті майстерні — те, що це приміщення орендоване.
«У нас домовленість про мінімум три роки оренди. Але, може, через місяць прийде власник і скаже: знаєш, ми хочемо переїжджати назад. Чи щось інше раптом станеться. Звісно, хочеться мати своє приміщення: можливо, ми придбаємо цю квартиру, а можливо переїдемо в іншу», — каже Христина.
Майстерня завжди зі мною, де би я не була. Ми ж все одно зараз не на Коцюбинського, 10. Бо майстерня — це не про адресу і не про географію, а про цінності.
У Христини та Сергія навіть є амбітна мрія побудувати власний будинок і поруч мати окреме приміщення під майстерню. Але поки «Коцюбинського, 10» живе на вулиці Грушевського — кличуть заходити в гості.
«До мене можна дзвонити й писати. Можемо разом щось повідбивати, попити вина чи чаю, просто поговорити. Я хочу, щоби люди почувались тут як вдома».
Зрештою, Христина знає, про що говорить: адже у косівській майстерні завжди вирувало життя. Чим Франківськ гірший?
P.S.
Аби прийняти запрошення і прийти на «Коцюбинського, 10» достатньо написати на facebook-сторінку майстерні або в Instagram.
