Голосування з батьками та спалені агітаційні брошури. 6 франківчан про те, чому ...

До президентських виборів лишилось менше тижня. Вже 31 березня українці прийдуть на виборчі дільниці, аби віддати свій голос одному з 39 кандидатів (щоправда, у топі найпопулярніших їх всього 5, що теж не полегшує вибір). Та головним викликом під час кожних виборів в Україні є явка виборців. 

«Куфер» запитав у шістьох франківчан, чому вони ходять на вибори, а також попросив пригадати, з чого почалось їхня участь в політичному житті країни.

Тетяна Василик

координаторка зв’язків з партнерами Промприлад.Реновація

Мої батьки завжди брали мене з собою на дільницю. Тобто, я змалку знала, що є такий день і він періодично повторюється. Знала, що спершу ми знайдемо запрошення у дверях, а через кілька днів буде неділя і ми підемо голосувати. Звісно, я не до кінця розуміла чому, але ставлення батьків і атмосфера давали зрозуміти, що це важливий процес. Ми йдемо на дільницю, там багато дорослих, документи, підписи і все дуже серйозно. 

Кожного разу просилася, щоб мама взяла мене з собою в кабінку і дозволила поставити галочку своєю рукою там, де вона покаже.

Це перший дитячий спогад.

Другий спогад не такий світлий і веселий. Був 2004 рік, мені 9 років. Транслювали результати підрахунку голосів з дільниць. Ми з сестрою сиділи перед телевізором і маркером на листочку додавали й собі. Коли зрозуміли, що перемагає Янукович, я розплакалась. Я практично нічого про нього не знала, але розуміла, що трапилося щось погане. Розплакалась я, за мною слідом заплакала сестра. Заспокоюючи нас, розплакалась і мама. Пригадую, що запитувала у неї щиро й по-дитячому: а що тепер буде?

Обидва ці спогади сформували розуміння того, що голосування – це процес, коли всі дорослі країни роблять щось разом і приймають разом рішення. Для мене це цінно. Це те, що мотивує щоразу йти на дільницю, незалежно від прогнозів.

Я була страшенно негативно вражена низькою явкою молоді на виборах після Майдану. Мене дивує і засмучує, що молодь думає, що їхній голос нічого не вирішує. Не можна, будучи громадянином держави, не брати участь в тому, що відбувається.

Якщо ти не голосуєш, то автоматично стаєш на погану сторону, якою б вона не була.

Моя мотивація йти на вибори кожного разу однакова: незалежно від того, який буде результат, я маю висловити свій голос, щоб потім не казати, що це зробили без мене.

Тарас Зень

Генеральний директор ТРК Вежа, пластун

Пригадую, як тато колись в дитинстві показував свої фото, серед яких були світлини, де люди в ряд тримаються за руки. Я не міг зрозуміти, чого всі там вишикувались з прапорами і тримаються один за одного. Тато пояснив, що то багато-багато людей сформували живий ланцюг в честь дня Злуки, коли дві території України об’єдналися в одну Державу. Цей ланцюг відбувся в січні 1990 року. Він починався з Івано-Франківська і завершувався у Києві. Працівники заводу «Промприлад» брали в тому участь, серед них і мій батько. Так я, мабуть, вперше свідомо стикнувся з якимось політичними моментами.

Коли був дуже малим, батьки мене взяли на голосування. Здається, це був всеукраїнський референдум 1991 року про готовність людей проголосувати за Акт Незалежності. Я до кінця не усвідомлював, що таке голосування. Думав, що це щось таке, де галасують.

Ми гарно одягнулись, пішли в народний дім. Батьки швидко взяли ті папірці, поставили галочки за Незалежність і кинули в урни. Я був дещо розчарований, бо це виявилось швидкою процедурою і ніякого галасування та криків не було.

Вже в 90-х, коли відбувались інші вибори і розростались агітаційні кампанії, ми з пацанами з двору ходили по під’їздах, виймали з поштових скриньок буклети та листівки, а потім палили їх у дворі.

Дуже тішились рідкісним глянцевим кольоровим агітматеріалам. Як зараз пам’ятаю: «найдорожчими» були листівки партії СДПУ (о) і вони погано горіли.

Ходжу на вибори, відколи досяг повноліття. Єдині, які пропустив — президентські 2010 року, бо тоді працював у Києві і не встиг взяти відкріпний талон. Тоді в другому турі змагалися між собою Янукович та Тимошенко. Підсвідомо тішуся, що не взяв того талону, бо не готовий був би проголосувати що за одного, що за іншого кандидата.

А перше моє повнолітнє голосування було в 2004 році в місті Світловодськ Кіровоградської області, де ми студентами були спостерігачами на виборах. Через день наша вся франківська тусовка виїхала звідти бусиком на Київ брати участь в акціях непокори, яку згодом назвуть Помаранчевою революцією.

Звісно, що піду голосувати 31 березня. Ходити на вибори потрібно. Бо як люди бідкаються на все на світі, а при тому не беруть участь у виборах, то хто їм винен.

Кидати пред’яву тому чи іншому президенту чи уряду, має морально право тільки той, хто проголосував.

Хоча я досі маю сумніви, за кого саме з кандидатів віддам свій голос. Та мені здається, що на вибори важливо йти навіть якщо не підтримуєш жодного з кандидатів. Не бачиш гідних? Напиши на листочку вірш! Намалюй щось! Зіпсуй, врешті-решт, свій бюлетень! Це все одно хоч якась позиція, а не просто ігнор.

Та бажано таки визначитись з кандидатом, навіть якщо ти від нього, м’яко кажучи не в захваті. Інших, на жаль, не має.

Володимир Радевич

менеджер проектів

Цього року піду голосувати вперше. Більше того, заради цього поїду з Франківська до Снятина, бо там моя виборча дільниця.

Вже встиг перевірити себе у списку виборців. Цікавився виборчими програмами. Щоправда, мені дуже шкода, що у нас немає публічних дебатів між кандидатами. Бо це можливість почути правдиві їхні позиції і думки, реальні погляди і вміння їх відстоювати.

Щоправда, мені дуже шкода, що у нас немає публічних дебатів між кандидатами. Бо це можливість почути правдиві їхні позиції і думки, реальні погляди і вміння їх відстоювати.

У мене сформована активна громадянська позиція, тому я піду голосувати. Перше голосування не сприймаю, як якусь надважливу життєву подію. Але це можливість вплинути на внутрішні процеси на державному рівні.

Чому варто йти голосувати? Як на мене, саме зараз це критично важливо для держави. Теперішній вибір впливає на формування державної системи в майбутньому. Бо країна зараз, наче на біговій доріжці, яка щойно почала розганятися. Падати, гепатись носом і повертатися назад не хочеться.

Ольга Тут

активістка

Вперше я почала замислюватись про політику, коли відбувалась Помаранчева революція. В нас, на Сході країни, її мало хто розумів і, мабуть, ще менше підтримував. А я їхала в інститут в автобусі й на мені був улюблений яскраво помаранчевий светр, який мама зв’язала. Я тоді навіть не зрозуміла, чому на мене так дивляться. Потім дівчата в інституті розповіли, і вже після того я почала потроху розбирати для себе, що то воно є.

Першими для мене були парламентські вибори в 2002 році. Я тоді була вагітна першим сином. Навіть не розуміла, за кого голосувати і не згадаю, за кого проголосувала. Президента потім обирала «як всі». Зараз розумію: добре, що тими «всіма» були мої батьки.

Я ходила на всі вибори, але свідомо — тільки останні 5 років. Через свою необізнаність і якусь інфантильну громадянську позицію в довоєнні роки вважала, що неважливо, за кого я, і чи потрібно взагалі голосувати. І лише зараз розумію свою відповідальність

Обов’язково піду на ці вибори. Це моя відповідальність перед собою, близькими і Україною.

Для мене це перші президентські вибори, до яких я підійшла свідомо і зважувала багато «за» та «проти».

Тарас Прохасько

письменник

Політика в моєму житті почалась з дуже легких ситуацій. Бо в часи мого повноліття, коли вже можна було голосувати, я був громадянином Радянського союзу і, до того всього, ще й солдатом. Тоді все було дуже легко і просто: всі просто прийшли і кинули бюлетені. Тим більше, це були вибори до Верховної ради УРСР — ніхто не вибирав до органів, які справді були вирішальними, ані до Політбюро, ані до ЦК.

Така була радянська система. Це було ідеально для проблеми вибору — бо її не було. Але вже тоді було уявлення про те, що можна і треба голосувати.

Потім почались надзвичайно цікаві часи, бо завдяки перебудові з’явилась можливість вибирати так званих демократичних кандидатів. Хоча цей процес супроводжувався страшенним спротивом системи.

Пам’ятаю, я був спостерігачем на референдумі про збереження Радянського союзу. Це була Турківщина, один з найвіддаленіших районів Львівської області. Сільська еліта — голова сільради, начальник колгоспу, директор школи — тиснули на селян, щоби ті сказали «так» Радянському союзу. Натомість я, як спостерігач, вдався до перших зловживань, бо радив різним людям, де ставити «так» або «ні». Пам’ятаю свою переконаність і членів Студентського братства, які теж були спостерігачами, що якщо хтось не знає, як проголосувати, щоб бути проти Радянського союзу, то немає нічого поганого в тому, щоби підштовхнути цих людей (навіть дурячи їх), аби ті віддали голос проти нього.

Тому з того часу я не дивуюсь таким речам, які відбуваються на виборах, бо сам через це пройшов, вірячи у правоту цієї ідеї.

Все моє життя виборця було на тому, щоби пройшов хтось антирадянський. Хоча більшість моїх кандидатів не проходило: я голосував за Чорновола, а президентом став Кравчук, голосував за Кравчука — а став Кучма. Єдиний раз, коли я голосував за Кучму, був тоді, коли його суперником в другому турі був Петро Симоненко, лідер Комуністичної партії. Оце голосування «від біди» по тому стало вже постійним. Бо якщо спочатку ми голосували, щоби пропхати когось свого, то потім — для того, щоб не допустити чогось гіршого.

Брати участь у виборах важливо, бо кожен голос — це крок вперед. Навіть якщо твій кандидат програв, ти бачиш, що він набрав, наприклад, 20% голосів — і розумієш, що вас таких є стільки-то. Крім того, якщо ти не береш участь у виборах, то не маєш права нарікати на ситуацію. Ти від неї відсторонився — і вона відсторонюється від тебе.

Ми не доросли до найголовнішої суті демократії, коли виборець може контролювати того, кого обрав. Ми доросли тільки до вільного вибору — і це вже велике досягнення!

Бо все може відкотитись назад, як в Росії, де немає з кого обирати, і тоді ми з жалем згадуватимемо цю можливість вибору.

Але це все потрібно робити, бо це є дар. Ще зовсім недавно такої можливості не було. Навіть якщо крапля маленька, вона все одно камінь точить. Який би вибір не зробила людина, вона вже стає заангажована у громадське життя країни. Вона стає громадянином.

Михайло Джогола

громадський активіст

Моє перше голосування було у 2010 році. Це були місцеві вибори. Далі були вибори 2012 року, але проголосувати тоді мені так і не вдалося — був спостерігачем на дільниці у Вікторові й не встиг дістатися до своєї дільниці. 

Це був досить смішний досвід. Я серйозно готувався, пройшов інструктаж від Комітету виборців. Мені дали книжку на 300 сторінок. Я її майже всю прочитав. О 7-й ранку в неділю вже був на дільниці. Прийшов — нікого не застав. Десь біля 8-ї години почали збиратись члени виборчої комісії. Голова комісії дуже сильно переживала. Заспівала гімн. І ми разом з нею, звісно. Потім вона почала молитися. А після молитви ще й «Боже великий єдиний».

Далі, «щоб велося» змусила чоловіка з комісії проголосувати першим. 

Ще був член виборчої комісії, який підійшов до мене і спитав, чи буду я скидатись, бо «вибори — то свято і треба відмітити». Десь о 13-й годині його відвели спати.

Тоді на окрузі балотувався регіонал. Вдалося зафіксувати порушення, так званий «ручейок»: коли на дільницю приходять голосувати за людей, які закордоном. Складали протоколи. Щоправда, не знаю, чим то все закінчилося.

31 березня я піду голосувати. Дуже не хочу, щоб потім у facebook-стрічці мені траплялися люди-зрадофіли, яким все не подобається, але які нічогісінько не зробили. Навіть не пішли проголосувати.

Якщо пригадати, то за Януковича свого часу проголосували приблизно 12 млн людей. Це третина людей, які мали право голосу і прийшли на виборчі дільниці. Явка була меншою за 50%. Тобто, третина людей обрали мудака, через якого почався Майдан. 

Якби тоді виборці підняли свої дупи і прийшли на виборчі дільниці, не важливо за кого проголосували, то, можливо, не треба було б збиратися на Майдан. А я не хочу, щоб знову так було.

P.S від «Куфера»

Якщо ви досі не визначились, за кого з кандидатів проголосувати на президентських виборах, вам можуть стати в нагоді такі матеріали від наших колег-журналістів:

Поліtinder від Платформи допомагає переглянути програми кандидатів, перевірити їхні декларації, пригадати політичну історію і дізнатись, героями яких журналістських розслідувань вони ставали;

Вибори 2019 від Української правди допомагає ретельно й уважно порівняти усі деталі передвиборчих програм, а також дає можливість пройти тест і перевірити, хто з кандидатів на посаду президента найближчий вам за поглядами;

Тест на сумісність із кандидатами від Zaxid.net швидкий, хоча й не вичерпний, спосіб перевірити, хто з потенційних президентів найкраще вам підходить за поглядами і програмою.

Редакція «Куфера» заохочує усіх читачів, незалежно від політичних поглядів, прийти у неділю на дільниці та проголосувати. 

 

Головне фото: Zhen Hu

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Kufer

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Вгору