У середньому, на матчі франківської футбольної команди «Прикарпаття» приходить не менше двох тисяч вболівальників. Під час останніх ігор серед них був і репортер «Куфера» Валентин Перуз.
Присвячується нападнику Івано-Франківського «Спартака» Анатолію Попову.
Цьогорічна Ліга Чемпіонів, головний європейський клубний турнір з футболу, вже увійшла в історію, як найбільш навіжена та непередбачувана. Драма і катарсис цього свята футболу можуть рівнятись з художніми творами, хорошим кіно й театром. Звісно, щоб отримувати задоволення від цих сюжетів, треба хоча б трішки любити цю гру. Але я думаю, що весна 2019-го навернула у футбол багато нових адептів. Тому зараз — максимально вдалий час для репортажу з футбольного матчу.
You’ll never walk alone
Любов до футболу в мене з дитинства. У 98-му я слухав від тата щось про чудову збірну Франції, в 2002-му вперше свідомо дивився Чемпіонат Світу, де вболівав за Німеччину і Мірослава Клозе, який постійного забивав голи головою, після чого робив сальто. «Що може бути крутіше? Він забиває голи, а потім ще й сальто робить», — думав я.
У 2005-му побачив гол Луїса Гарсії у ворота «Ювентуса» і почав стежити за «Ліверпулем», через два роки став справжнім вболівальником і не пропускаю практично жодного матчу.
А от вітчизняний футбол мене ніколи не чіпляв, тим більше локальний. Уперше я побував на стадіоні «Рух» з дідом, коли франківський «Спартак» перед матчем збирав ветеранів і легенд клубу для вшанування. Мені дістався пакет з атрибутикою: шарф, значок, щось там ще. Але цих артефактів я не зберіг. Як не зберігся і сам клуб, який, до слова, тричі ставав чемпіоном ліги УРСР 2-го класу і виходив в еліту. У 2007-му «Спартак» розформували.
Після першого тайму дід купив мені під стадіоном хот-дог, в якому капусти було більше, ніж всього іншого, але то був найсмачніший хот-дог в моєму житті. Вдруге всередині головного міського стадіону я був на кітчевому перформансі від фестивалю Порто Франко. Ні Олег Винник, ні Святослав Вакарчук, ні футбольний клуб «Прикарпаття» мене туди не повертали. До цього репортажу.
Сємкі
11 травня «Прикарпаття» приймало фаворита і лідера Першої ліги «Дніпро-1». Попри великий відрив, у «Дніпра» зберігалась турнірна мотивація: перемога в цьому матчі стовідсотково гарантувала їм Прем’єр-лігу.
«Ти шо, прийшов без сємок? Ти не справжній вболівальник», — жартує Олег, який сидить поруч. Сємки я бачив навіть на матчах Ліги Чемпіонів. Матчах, де грали українські команди, звісно. Це й справді невід’ємний атрибут української ментальності і українського футболу.
Сам ж Олег сємками запасся. Вже за кілька хвилин він встигає насмітити лушпинням собі під ногами. Каже, що колись збирав в кульок, а тепер не збирає.
— Чому? Що з тобою сталось? Що ти втратив?
— Людяність втратив, — відповідає Олег.
«Отож, шановні вболівальники, вболіваааймо за народну гру футбол і підтримуємо команду Прик-аап-тт-яяа, Іванооо-Франкііііііівськ!», — вривається диктор стадіону в мікрофон, який іноді заїдає, ковтаючи літери.
На 13-й хвилині захисник дніпрян грає рукою в штрафному майданчику і «Прикарпаття» реалізовує пенальті — забиває Ярослав Конкольняк.
Починається дощ. Спускаюся на нижній ярус. Хотілось дізнатись, хто і як вболіває за «Прикарпаття», але те, що відбувалося на полі, неочікувано стало цікавішим за персонажів на трибунах. Забігаючи наперед: у тому матчі було чотири голи і два вилучення. Важливо згадати, що ігри франківської команди — другі за відвідуваністю у лізі. У середньому матчі «Прикарпаття» збирають більше двох тисяч вболівальників. На матч з дніпрянами їх прийшло понад чотири тисячі.
Рижий знов
«Той рижий врееедний», — коментує чоловік, що стоїть поруч, гру 17-го номера «Дніпра-1», лівого вінгера Ореста Кузика. Через кілька хвилин бачимо діагональну передачу на лівий флаг, на яку мій сусід миттєво реагує: «Рииижий знов». Знизу кричать: «33-го міняй, бо він ніц не грає». «Рижий, куда побіг?», — нервує все той ж вболівальник.
33-й — це Тарас Бойко, півзахисник «Прикарпаття», який грає на позиції правого захисника, і «рижий» мав бути під його опікою. «Рижий, що робиш?!», — не вгамовується чоловік. Всі ці його вигуки на адресу Ореста Кузика лише з натяжкою можна назвати агресивними і зневажливими. Навпаки, вболівальник справедливо виділяє його і бачить в ньому загрозу воротам рідного клубу.
Ми з тобов, Прикарпаття, моя любов
На 35-й хвилині знову починається дощ, а гра стає динамічнішою — фоли, перші жовті картки і зустрічні атаки. Поступово рухаюсь уздовж нижнього ярусу в сторону ультрас. Навіть відійшов убік, але досі чую вигуки про «рижого», щойно той приймає м’яч.
«Прикарпаття» активно починає другий тайм і вже на 47-й хвилі після кросу від лівого вінгера Ярослава Конкольняка забиває вінгер правий — Богдан Оринчак. 2-0.
«Дніпро-1» поступово виходить з нокдауну і заробляє кутовий. На 53-й хвилині ультрас в’яло заводять свій чант. У другому таймі вигуків про Ореста Кузика не чути, але не тому, що я відійшов надто далеко. Просто «Дніпро-1» почало будувати атаки іншим флангом.
Ще один кутовий, невдала подача і «Прикарпаття» виривається в контратаку. Сергій Панасенко її зриває і отримує другу жовту картку. Відтак франківці грають в більшості та з комфортною перевагою.
«Я с тобов, ми с тобов / Прикарпаття — моя любов», — знову співають ультрас після двох супер-моментів «Прикарпаття». «Команда рідного краю» забиває ще двічі впродовж 16-ти хвилин. Таким чином відзначається вся атакувальна група півзахисників — Конкольняк, Оринчак, Дитко. За перевіреними джерелами останнього в дитинстві кликали «Майонезом». Це майонез невеликої жирності, на відміну від важкеньких, але хороших на м’ячі, ветеранів Боришкевича та Худоб’яка, які вийшли на заміну.
Ще в середині тайму стає зрозуміло, що гравцем матчу можна визнавати лівого вінгера Ярослава Конкольняка. Майже вся гра в цей день, всі результативні атаки пройшли через нього.
Ультрас натхненно співають «Україну» Петриненка, заміняючи «Україна, Україна» на «Прикарпаття, Прикарпаття». «Жодного голу не видів, сходив на футбол», — промовляє хтось захмеленим голосом позаду мене.
«Тупе тупим, нащо ти його чіпаєш?», — бурчить якийсь дід після другої жовтої картки показаної Володимиру Борисевичу. Склади команд урівнюються, але гостям це вже не допомагає.
Вболівальники позаду, ймовірно ті, котрі не виділи голів, співають те, що знають: хіт серед кричалок — «Путін — хуйло». У ній є лише два слова і «ла-ла-ла», але стадіон їхнє зачинання не підтримує. Матч добігає кінця: всі співають гімн, а потім довго дякують команді за перемогу — та за рахунок 4-0. «Молодці, молодці!», — лунає над стадіоном «Рух».
Талісман
Після такої гри я не міг не піти на наступний матч, який відбувався посеред тижня. «Прикарпаття» знову грало з фаворитом — «Металістом 1925» з Харкова. Дніпряни, попри програш, таки вийшли у Прем’єр-лігу, бо решта їхніх суперників втратили математичні шанси їх наздогнати. Харків’яни ж зіграли попередню гру внічию і їм потрібно було перемагати, щоб також поборотись за вихід в еліту. Ну а франківці вже давно забезпечили собі місце в Першій лізі на наступний сезон, тож їм треба було грати лише щоб потішити вболівальників. Я ж повинен був перевірити, чи за моєї присутності «Прикарпаття» знову виграє у фаворита. Раптом це завдяки мені їм щастить?
У першому таймі «Прикарпаття» виглядало переконливіше, хоча й встигло пропустити один м’яч. У другому ж поле настільки сильно залило кількома навалами проливного дощу, що м’яч ледве котився полем. Це було не на користь господарям. «Прикарпаття» грає доволі змістовно, низом, не зловживає довгими передачами. Через стан газону і погодні умови саме удача мала багато вирішили у цьому матчі.
Хтось з цілого ряду дідків постійно кричав судді «Думай!», відсилаючи мене до пекла передвиборчого фейсбуку. Дехто вважав, що бригада арбітрів дещо допомагала харків’янам, бо «вони також зі сходу».
«Металіст 1925» двічі виходив вперед. Спершу зрівнював рахунок Конкольняк, який разом з Оринчаком руками вигрібав воду з одинацятиметрової точки, щоб вдало пробити пенальті. «Оце хочуть перемогти хлопці!», — захоплювався хтось позаду мене.
Талісманом, може, я й не став, але «Прикарпаття» знову не програло: матч закінчився з рахунком 2-2. Не без фарту рахунок зрівняв Оринчак.
P.S.
Оплески після вдалих підкатів, кмітливих рішень і технічних елементів — це основа вболівання. Їх завжди приємно чути — і хотілось би більше.
Але після матчу стадіон буквально плавав у сємках. І це огидне видовище.
Ходіть на «Прикарпаття», якщо любите футбол. Не будьте, як я — не чекайте вдалої нагоди. Це справді народна команда, яка може підкорити ваше серце.
Епілог
23 травня відбувався «виставковий» товариський матч з португальською «Брагою». Ну як з «Брагою»: пан мер і всі рекламні оголошення, що до нас їде четверта команда елітного дивізіону Португалії, нас просто обдурили. У Франківськ привезли «Брагу Б», тобто, іншу команду з іншим тренером (сімнадцята команда іншого чемпіонату). Навіть не другий склад «Браги», на основу, звісно ж, ніхто й не сподівався. Натомість вболівальникам підсунули годинний концерт Ірини Федишин, яка, за моїми спостереженнями, майже нікому на стадіоні цікавою не була. Прикро, що людей мають за ідіотів і купують дешевим шоу.
На цьому матчі ультрас вирішили зробити показовий перформенс. Тепер їх було більше, вони були голосніші, палили фаєри. Після свистка на перерву якийсь розумник з їхніх рядів витягнув і повісив прапор із кельтським хресом.
Він дуже швидко його зняв, але треба зазначити, що: а) це заборонений символ (за його появу на стадіоні клуб можуть штрафувати); б) виставляти на показ свої священні політичні догмати простіше, ніж придумати чант про футболіста чи зробити банер про клуб, але така підтримка — це хуйня з-під коня; в) доблесні неонацисти часто виявляються такими сцикунами: будуть тишком вішати свої ганчірки, казатимуть, що це древній символ чогось-там, замість того, щоб чесно визнати, хто вони є.
Фото автора
