Де ховаються франківські мурали? Які вони і хто їх створює? Навіщо взагалі містам вуличне мистецтво? Редакція «Куфера» кілька разів обійшла Івано-Франківськ, аби сфотографувати всі (чи майже всі) мурали.
А після цього ми розпитали двох експерток — кураторку франківської галереї сучасного мистецтва «Детектор» Лілію Гоголь і мистецтвознавицю, учасницю мистецької ініціативи «ДЕ НЕ ДЕ» Євгенію Моляр про роль вуличного мистецтва у житті міста.
Звідки у Франківську взялись мурали?
Тривалий час в Івано-Франківську муралів (майже) не було. За словами кураторки галереї сучасного мистецтва «Детектор» Лілії Гоголь, яка раніше була співорганізаторкою «Мистецької резиденції» Теплого Міста, більшість з них виникли майже в один момент.
«У 2016 році фестиваль «Порто Франко» включив до своєї візуальної програми створення одразу чотирьох муралів, а за місяць у Франківську розпочалась «Мистецька резиденція» з художником Zbiok’ом. Ми думали, що будемо першими, хто створить великий сучасний мурал у просторі міста. Але «Порто Франко» нас випередили на кілька тижнів», — пригадує Лілія.
Так у Франківську з’явилось багато багато проектів в один момент, що зіграло важливу роль у розвитку вуличного мистецтва. Всі ці проекти вони були концептуальними — а не лише красивими чи зрозумілими
На думку Лілії, переломним моментом в житті Івано-Франківська стала робота Славоміра Чайковського (Zbiok’а) «Свіжа фарба» і та інші мурали, створені в той час. Вони спричинили публічний діалог стосовно сприйняття мешканцями втручання у публічний простір.
«Тобто, місто поділилось на два табори: прихильників муралів з концептуальним навантаженням і на тих, хто казали: «Як можна публічно малювати таке жахіття?». Це був тривалий діалог, який став каталізатором до змін», — вважає вона.
Які бувають франківські мурали?
Умовно франківські мурали можна було б поділити на три категорії: «кураторські», традиційні та сакральні. Все залежить від людей, які ініціюють появу малюнків та на яку тему вони були створені.
«Наприклад, наш кураторський підхід передбачав складову актуальності до локальних і глобальних процесів. Ми не обмежували художників темою, це була їхня задача — проникнутись середовищем і певним чином відрефлексувати на ту чи іншу ситуацію зовні», — пояснює Лілія Гоголь.
Від таких концептуальних муралів помітно відрізняються інші — з історичними персонажами, національною символікою тощо. У такій стилістиці серію муралів створили художники Юрій та Марта Пітчуки.
«Є роботи, які виконуються на замовлення. Ми знаємо, що мурали на сакральну тематику ініціює Ярема Стецик — тож ці роботи спираються, перш за все, на його смаки», — каже Лілія Гоголь.
Сакральні мурали справді вирізняють франківське вуличне мистецтво від стріт-арту в інших українських містах. І мистецтвознавиця, Євгенія Моляр, яка досліджує українське монументальне мистецтво, досить критично ставиться до таких робіт:
«Як на мене, то франківська тема публічного мистецтва якраз і відрізняється ухилом в сакральну тематику. Ймовірно, таким чином і проявляється локальний контекст. З одного боку — це добре, що мистецтво реагує на місцеві особливості та на запит спільноти. А з іншого боку — клерикалізація суспільства аж ніяк не свідчить про його розвиток, радше навпаки».
Хто створює мурали у Франківську?
Більшість арт-об’єктів (7 стінописів) Івано-Франківська створив вже згаданий вище Юрій Пітчук.
За ним йде творчий тандем Сергія та Віталія Грехів (іноді у колаборації з іншими художниками).
Ще два стінописи створив Роман Бончук, решта митців розмалювали по одній стіні.
Що вуличне мистецтво дає місту?
«Якщо воно підкріплене смисловими навантаженнями, добре виконане і не псує пам’яток культурної спадщини, то воно стає додатковою принадою міста. Можна ходити від мурала до мурала і певним чином отримувати візуальні коди, яке пропонує місто. Набір муралів, які з’являються в місті, характеризують його стан і смаки мешканців, це певний соціальний і культурний зріз», — пояснює Лілія Гоголь.
А щоб мистецькі інтервенції йшли на користь місту і його мешканцям — потрібно комунікувати з мешканцями. Адже їхнє несприйняття – це проблема в менеджері, який не до кінця роз’яснив проект чи не проговорив його цінність, впевнена Лілія. А ще, за її словами, це свідчить про брак тих, хто може незаанґажовано і професійно говорити про мистецтво, особливо в публічному просторі.
«Про роботу ZBIOK’а знали всі: і професійна спільнота, і мешканці інших міст. А роботу Сергія Радкевича «Фраґменти візуальної маніпуляції», яку автор створив, як реакцію, на ситуацію з муралами в Івано-Франківську, обговорювали менше – вона більш зрозуміла і з приводу неї не виникало запитань».
Але що не так з сучасними українськими муралами?
Мистецтвознавиця Євгенія Моляр, вважає, що сучасні мурали часто не взаємодіють з містом та простором, а дисонують з ним. У 2016 році в інтерв’ю Великій ідеї вона зазначала, що «малювати в історичній частині міста і покривати малюнками автентичні фактури старих будинків неприпустимо».
«У такому спотвореному вигляді, як зараз, в Україні муралізація почалася з Харкова. Там свого часу міський голова Геннадій Кернес полюбив вуличне мистецтво, і міська влада почала замовляти пропагандистські зображення: радянські актори, космонавти, військові діячі тощо. Звісно, мурали з’являлися в різних містах і до цього, але це були одиничні випадки, інколи навіть досить органічні», — пояснює Євгенія Моляр у коментарі «Куферу».
Після Харкова естафету підхопив Київ, де, як каже Євгенія, Віталій Кличко почав використовувати муралізацію у своїй передвиборчій кампанії.
«І за ним потягнулися масово представники політичних та економічних еліт по всій країні. Це дуже простий спосіб прорекламувати себе у місті. Картинка створює вау-ефект і коштує дуже дешево, якщо порівнювати з рекламними розцінками», — підсумовує вона.
Лілія Гоголь теж вважає, що «мурали здорової людини» — це стінописи, що не творяться на замовлення, а ті, які з’являються природнім чином, як мистецька рефлексія:
«Я дуже зрадію, якщо роботи митців у публічному просторі будуть апелювали до того, що є навколо нас, використовуючи небанальні й не кітчові підходи в методах реалізації і темах. Мрію, щоб мистецтво у нашому місті природньо і різноманітно реагувало на сьогодення і на день завтрашній, пропонуючи цікаві рішення. Мистецтво може змінювати людей, робити нас толерантнішими, критично мислячими, гнучкішими, тощо, на ці культурні переміни у суспільстві я щиро уповаю».
Так багато муралів, так мало єдності у візуальному стилі
На мапі франківських муралів (яку «Куфер» планує регулярно оновлювати і доповнювати новими об’єктами) — 25 стінописів, які з’явились у місті за останні 3 роки. Для порівняння: у Києві починаючи з 2014 року художники створили близько 160 стінописів.
«У Франківську не так багато муралів, як могло би бути. І, можливо, це добре. У нас візуальний хаос і без того, з вивісками і рекламою», — розмірковує Лілія Гоголь.
Чи потрібно якось керувати процесом створення муралів і слідкувати за тим, щоби всі вони (або принаймні більшість) гармонійно поєднувались один з одним? Як каже Євгенія Моляр, регулювання публічного мистецтва — одвічне питання, що лишається без відповіді.
«Публічний простір існує для того, щоб там можна було висловлюватися вільно і незаангажовано кожному учаснику. Візуальне мистецтво — теж висловлювання. І будь-яка заборона на нього протирічить засадничому визначенню публічного простору. Та водночас публічне мистецтво узурпується владою і капіталом, що є вкрай негативним», — переконана експертка.
«З одного боку, різноманіття — це плюс, бо воно демонструє, які ми різні і як ця різність може співживатись. Але з іншого, слід пам’ятати, що мистецтво у публічному просторі — неабияка відповідальність. Мистецтво у галереях може собі дозволити більшу свободу, бо воно обмежене певною територією, а ти можеш обирати, чи хочеш з ним взаємодіяти», — підсумовує Лілія Гоголь.
