З 2016 року головна ялинка Івано-Франківська — штучна. Її яскрава ілюмінація особливо гарно виглядає ввечері. Та як виглядав Вічевий майдан на свята раніше? Чим прикрашали міську ялинку, які існували міські традиції святкування? Івано-Франківський журналіст та художник Ігор Роп’яник поділився з «Куфером» спогадами про Новий рік та Різдво свого дитинства.
Я пам’ятаю нашу головну франківську ялинку десь з 1960-го року. Тоді обласна філармонія, яка в той час знаходилася на початку вулиці Шевченка, щороку влаштовувала для дітей новорічні святкування. Позаяк мої батьки працювали там, то ми із сестрою туди теж ходили й поверталися звідти з подарунками. Звісно, завжди проходили повз ялинку. Це — мій перший спогад про неї, зафіксований на збереженій світлині.
Тоді біля ялинки традиційно встановлювали казкові персонажі. Ці фігури були рухомі, наприклад, герої байки Крилова «Квартет» («збиточниця Мартишка, Осел, Козел та клишоногий Мишка») грали на музичних інструментах. Дітям це дуже подобалось. Була Баба Яга, яка літала в ступі над головами, була Сова, яка сиділа на дереві й блимала очима. Дітей манило це місце, бо воно було по-справжньому казкове. Правда, не обходилося і без ідеологічних вкраплень: наприклад, в 1972 році в ознаменування 50-ї річниці створення СРСР біля ялинки встановили ще й 15 фігур республік-сестер.
Ці фігури з вати і матерії робила Милиця Симашкевич, талановита художниця, яка, перебуваючи на пенсії, вела гурток образотворчого мистецтва в тодішньому Палаці піонерів (дітям було незвично вимовляти її ім’я, тож поза очі її називали «Міліція»). Допомагали їй робити ці фігури відомі нині художники Орест Заборський і Федір Майко.
Була Баба Яга, яка літала в ступі між двома деревами, була Сова, яка сиділа й блимала очима. Дітей манило це місце, бо воно було по-справжньому казкове.
Ялинку встановлювали перед Новим роком і вона, як правило, стояла до кінця дитячих канікул. Але, як свідчить запис у щоденнику мого батька за 8 січня 1972 року, ялинку тоді ліквідували на саме Різдво. Причина відома: щоб люди під нею не колядували. У ті часи войовничого атеїзму владі це не подобалось.
Пригадую, Гуцульський ансамбль, де працювали батьки, ставив театралізовані сюїти і ось в одній з таких, яка називалася «Щедрий вечір», звучали і колядки, і щедрівки, але з переінакшеним змістом. У колядці «Нова радість стала» замість «син Божий народився» дозволено було співати «рік новий народився». І зовсім органічно, як для того часу, звучало «Нова радість стала, яка не бувала. Зоря з Кремля у Карпатах ясно засіяла».
Однак, як би там не було, люди все-одно колядували, не зважали на заборони. Хоч і побоювалися. Пригадую, як до батьків прийшли колядувати друзі з філармонії, зокрема художній керівник. Співали гарно, в кілька голосів, любо слухати! А мені перед тим якраз подарували бобінний магнітофон, і я записав їхній спів. Для них магнітофон був новинкою, тому вони тут же із захопленням прослуховували запис, тішилися, як діти. А наступного дня той керівник, видно, спам’ятався, вранці зателефонував батькові й став благати, аби я стер той запис. «Не дай Бог, хтось почує!». Звісно, адже був партійним, міг би поплатитися посадою.
Тепер багато що змінилося. Ялинку ставлять вже не живу, натуральна, як було донедавна, а штучну, пластикову. Колись вона крутилася завдяки спеціальному обертовому пристрою і, причому, не падала. А тепер її кріплять тросами, бо, бувало, не витримувала поривів сильного вітру. Тоді іграшки були простіші, але якісь тепліші, чи що. Нині ж ялинка виглядає ефектно, особливо увечері, завдяки багатій ілюмінації, але вдень, коли до неї приходять діти, ефекту від тих лампочок мало, і без жодної ялинкової прикраси вона наче мертва, без душі.
Різдвяні традиції, мені здається, колись були більш щирі: не дозволялося, але наперекір заборонам, люди хотіли колядувати і колядували
Та й різдвяні традиції, мені здається, колись були більш щирі: не дозволялося, але наперекір заборонам, люди хотіли колядувати і колядували. Справжній же вибух цих традицій і звичаїв стався із здобуттям Незалежності, і тоді люди повністю розкрили в них свою душу. Нині традиції живуть, розвиваються, вдосконалюються і це радує
Фото з приватного архіву Ігоря Роп’яника
